Найкращий подарунок людині — це її життя. Воно дарує радість, натхнення, любов, спілкування, красу і велич природи, щастя. І я вважаю, що від людини залежить, як вона використає для себе ці дари — чи обере вона шлях пізнання світу, чи буде гнатися за багатствами і владою, чи буде творити красу. Тому мені здається, що, власне, сама людина обирає собі шлях: чи пізнавати і поповнювати світ і себе красою, чи втратити назавжди світ прекрасного і чудового.Для мене весь навколишній світ є прекрасним, яскравим і чудовим. Кожного року ми з родиною їздимо відпочивати в ліс чи на море. Мені здається, що немає нічого прекраснішого за ранкові промені сонця на вершечках дерев, кування зозулі, свіже чисте повітря. За щоденними турботами і справами ми забуваємо про дари й красу нашої природи. А вона щиро наділяє нас своїми багатствами. Я добре пам’ятаю, як мати вперше повела мене до театру на балет «Лебедине озеро». Чудова музика, плавні та майстерні рухи зачарували мене. Виявляється, що людина жестами і рухами може створювати справжнє мистецтво, прекрасний і чарівливий танок, який може передавати певний настрій, почуття та думки.У мого батька є давній шкільний знайомий. Іноді він заходить до нас, і мені цікаво спілкуватися з ним, слухати його, незважаючи нате, що він набагато старший за мене. Батько часто говорить про нього: «Золота, прекрасна людина». Звичайно, він не із золота. Але він ніколи жодним словом не образив своїх знайомих, завжди підтримував мого батька і допомагав йому в різних життєвих ситуаціях. Лише завдяки своєму розуму, праці, чемності він одержав визнання і повагу.<span>У нашому житті багато прекрасного. Але від кожного з нас залежить, чи будемо ми помічати його, наповнювати прекрасним наше життя. Я намагаюся побачити гарне і яскраве кожного дня і при цьому дарувати прекрасне оточуючим.</span>
«Заповіт» Тараса Шевченка — мабуть найвідоміший поетичний твір української літератури. Це — унікальний твір, адже українська і світова культура не знала досі такої глибокої, емоційної поезії, у якій письменник висловив би всі свої болі та мрії і дав би настанови нащадкам. «Заповіт» пройнятий надзвичайною любов’ю до України, чарівним патріотичним пафосом. Т. Шевченко передав ніби свою останню волю в цій поезії. Майстерно змальовані картини природи: «Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі…» Але будь-який уважний читач одразу помітить, що у цих пейзажах виявляється не просто поетична майстерність, а вся душа поета, усі його почуття. У «Заповіті» Шевченко звертається до свого народу: він закликає до дій. На перший погляд, цей заклик здається просто частиною поетичного твору, але він не залишає байдужим жодного читача:<span>Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.</span>Думка, передана автором у цих рядках, надзвичайно глибока. Особисто мені малося, що Шевченко закликав не до реального збройного повстання, а до духовного повстання. Він закликав повстати проти старого життя, старого суспільного ладу, старих проблем. Це заклик насамперед будувати нову Україну, в якій не буде місця кріпацтву (ця проблема все життя дуже боліла Кобзареві). У ній не буде місця несправедливості, зрадництву, знущанням із простого люду. Усе своє життя Шевченко найбільше хотів побачити українських селян вільними від панів, а саму Україну — незалежною. Шкода, що мрія Шевченка здійснилася вже після його смерті. Тарас Шевченко закликає всіх українців жити в злагоді, разом Сюронити справедливість, разом боронити свою рідну землю від зла.Шевченко вірить у свій народ, у його непереможну силу, у щасливе майбутнє України. Він розуміє, що для того, аби його мрії та мрії всіх українців стали реальністю, необхідно багато часу. Необхідні прагнення перемогти і сили боротися. Про свою впевненість у народі Шевченко ніби говорить між рядками поезій, він переконаний — український народ подолає всі негаразди. Впевненість у власних силах, у праведності своєї мети передається кожному читачеві, який читає «Заповіт». І водночас читач щиро захоплюється особистістю геніального сина України — Тараса Шевченка. Ніби розуміючи і знаючи усе заздалегідь, Великий Кобзар закінчує свій «Заповіт» простими, але такими хвилюючими словами:<span>І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій
Не забудьте пом’янути
Незлим, тихим словом.</span>
Україна - пісенна держава. З покон віків наші предки співали пісні за роботою, коли відпочивали, коли їм було сумно, коли було радісно. Пісня іде поруч з українським народом вже дві тисячі років.
Пісня не покинула й наше сьогодення. Зараз Україна має дуже, дуже багато талановитих співаків, композиторів та авторів. Усі ми, від мала до велика слухаємо музику та співаємо пісні.
Але, якою багатою на пісню сьогодні не була б Україна, ми ніколи не забуваємо своїх коренів. Пісні, що співали наші предки, зараз часто звучать як у сучасній обробці, так і такими, якими вони були з самого початку.
Ми шануємо наші традиції, шануємо наші корені. Ми не забуваємо цих пісень, бо дух наших предків звучить між рядками. Ми повинні завжди пам'ятати, з чого все починалося. Пісня є невід'ємною частиною нашої культури і нашого народу, тож Українці ї зараз співають пісні, які прийшли до нас через віки з минулого.
Вот это с зошыта с подготовки к ЗНО,должно быть правильным
