«...У греків є Таїс, у римлян — Лукреція, у єгиптян — Клеопатра, у французів Жанна Д’Арк... у нас — Роксолана», — так сказав про героїню повісті О. Назарука П. Загребельний. З такою високою оцінкою постаті Роксолани важко не погодитися. Але щоб донести до читача цю думку, будь-якому митцю знадобляться не абиякі здібності. Назарук зі своїм завданням упорався «на відмінно».
Можна із впевненістю сказати, що таємниця цієї жінки не розгадана й досі. Її особа — це поєднання настільки полярних рис, що розводило дослідників на різні боки: одні ставали палкими прихильниками, інші — засуджували.
Ця жінка — віддана мати, але здатна на пролиття крові дитини іншої жінки. Вона — патріотка свого краю і та, хто приймає віру іншого народу, який нищив людей її землі. Цей перелік можна продовжувати.
Не викликає сумніву одне: це дуже цікава постать. Мабуть, через те до образу Роксолани зверталися різні митці. Його змальовували в своїх картинах художники. Про неї писали опери та пісні, знімали і знімають кінофільми. Образ Роксолани відтворено в архітектурі, скульптурі та прикладному мистецтві.
Чому ж саме її ось вже понад чотириста років пам’ятають і шанують? Чому саме їй присвячують наукові дослідження, її портрети й сьогодні прикрашають музеї (у Національному музеї у Львові є портрет Роксолани роботи італійського майстра)?
У світі цю видатну жінку знають як Хуррем, Роксолана, Хосені. У Стамбулі ще височіє мечеть, збудована Роксоланою на місці Аврет-базару, де колись продавали в рабство людей, поряд з нею — притулок для знедолених. Усипальницю Роксолани розміщено недалеко від гробниці Сулеймана Великого.
Якою ж змальовує цю жінку Осип Назарук?
Ім’я Роксолана походить від двох слів: «Рекс», що означає король, «алани» — предки українців.
Повість «Роксоляна» розпочинається розповіддю про підготовку до весілля Насті Лісовської і Степана, сина львівського купця. Але на містечко напали турки і багатьох українців взяли в полон. Серед них була й Настуся... Дівчину потім тричі перепродавали на невільничих базарах, аж поки вона потрапила до гарему Сулеймана. Туг вона виконувала різну роботу: прибирала, сиділа як сторожа в передпокоях. Саме тоді, як говорить автор, «надійшов пам’ятний день і таємнича година її долі». Стоячи біля дверей султанської одаліски, вона, яка не мала права піднімати очі на султана, один-єдиний раз боязко глянула на нього. Цей погляд вирішив її подальшу долю.
Дівчина-християнка вразила Сулеймана спочатку своєю зовнішністю, а пізніше — розумом. Її побожний учитель Адбуллаг навчив її добре розумітися на Корані, тому дівчина знала, що згідно з Кораном чоловік не може силою взяти дівчину, бо то великий гріх. Мабуть через те говорила з Сулейманом сміливо, переконливо, так, як з ним не говорив ніхто, окрім рідної матері.
Султана, розумного та освіченого чоловіка, зацікавило не тільки те, Що казала невільниця, «але й свобідна форма, і вже перший акорд її, перші слова: вічна правда, рівність перед Богом». Ще будучи полоненою, Роксоляна у розмові з Сулейманом сміливо каже: «Я будувала б, будувала багато... наперед збудувала б велику імарет (кухню для убогих), ...велику дарешттіру (лікарню), ...кара- вансерай для подорожніх і чужинців». Ці слова довели, що ця дівчина мала не лише великий розум, але й дуже добре серце, вона не забуває людей з країни, з котрої потрапила до Туреччини. Саме це відзначив для себе султан. З часом Ель Хуррем отримала волю, прийняла іслам, стала дружиною Сулеймана Великого, народила трьох дітей: «Вона блистіла умом і веселістю, безоглядністюімилосердям».
Івоніка та Марійка, його дружина, все життя відмовляли собі у всьому, аби заробити на землю. Вони справжні селяни, ті, що люблять працювати на землі, ті, що не мислять життя без неї: «Івоніка любив її [землю]. Він знав її в кожній порі року і в різних її настроях, мов себе самого. Вона пригадувала чоловіка і жадала жертви». Такого ж ставлення вони вимагали від своїх синів – Михайла та Сави.
Таким самим був Михайло – він любив землю та ставився до неї шанобливо: « Такий був Михайло! Просто пішов до бурдея, не ївши, щоб товару подивитися, за всім доглянути; аби на завтра пристарати до орання, аби братися до землі.» Саме він перейняв усі батьківські сподівання, і саме йому повинна була дістатися найкраща ділянка Федорчуків. Його кохана Анна була також працьовитою та лагідною дівчиною. Для неї праця – це святий обов’язок, її прагнення – тихе спокійне життя з коханим Михайлом. Але його віддають в рекрути, і вагітна дівчина вступає на шлях боротьби з життєвими обставинами.
Молодший брат Михайла Сава зображений повною протилежністю: «Але він - то вже інша галузь. Росте й горнеться кудись... та не до доброго й не до нас. Він роботи боїться, йому танець у голові. Зо стрільбою ходив би день і ніч по полі й по лісі, а про хату думає лише тоді, коли мамалиґа на кружок вивернеться.» Лінивий, безсоромний та повний заздрощів хлопець, він прагнув до свободи: від батьківських життєвих настанов, від землі, а сам попав під вплив Рахіри, та став лишень її знаряддям для збагачення. Рахіра, двоюрідна сестра Сави, була хитрою та підступною. Вона не хотіла працювати, її цікавив лише статок, якого вона прагнула здобути в будь-яку ціну. Рахіра, закохавши в себе Саву, підмовляє його до братовбивста, аби земля брата дісталася Саві. В свою чергу Сава розуміє різне ставлення Івоніки до своїх синів і засліплений образою та коханням до рахіри, вбиває Михайла, щойно він повертається з рекрутів.
<span>Івоніка та Марійка відчувають свою провину за те, що сталося. До кінця життя Івоніка буде тяжко працювати, аби відмолити гріх Сави. До кінця життя Івоніка так і не зрозуміє, що земля, якщо дозволяєш їй отримати над собою абсолютну владу, приносить набагато більше болю та страждань, ніж врожаю.</span>
Питання поділу істини і дружби є одним з основних філософських питань міжособистісних відносин. Справа в тому, що, на думку багатьох, істина в людського життя відносна, непостійна і навіть може знаходитися лише в чиїйсь уяві. А от друзі – це близькі люди, з якими багато чого пройдено. Чи варто засуджувати свого друга, якщо він вчиняє дії або говорить щось, що суперечить істині? Чи можна вважати ефемерну істину, прояви якої багатогранні і далеко не завжди послідовні, тим фактором, який може стати перешкодою між людиною та її другом?
Добре відомо висловлювання одного давньогрецького філософа Платона про свого вчителя і теж філософа Сократа – «Сократ мені друг, але істина дорожча». Дійсно, якщо говорити про філософів, державних діячів, відомих письменників і взагалі людей, що здійснюють вплив на суспільство і користуються авторитетом, можна сказати, що істина для них повинна бути вище за дружбу. До цих людей прислухається суспільство, вони перед суспільством відповідають, а тому повинні насамперед бути чесними, справедливими, послідовними. Як би там не було, а при виникненні конфлікту між суспільними інтересами й інтересами окремо взятої людини, інтереси більшості завжди повинні мати перевагу над інтересами однієї особи. Наприклад, якщо керівник держави дружить з впливовим бізнесменом, підприємство якого забруднює навколишнє середовище і тим самим шкодить громадянам, інтерес більшості в даному випадку є важливішим, а дружба між керівником країни і бізнесменом повинна відійти на другий план.
Що ж до простих людей, які не несуть великої відповідальності перед усім суспільством, то від них не слід вимагати віддачі переваги істини над дружбою. Якщо уявити ситуацію, при якій друзі ростуть разом з самого дитинства, протягом усього життя спілкуються, а потім, вже в старості, у них виникає конфлікт щодо питання, яке нібито містить істину, хтось із них може піти на поступки і визнати правоту іншого, навіть якщо це на його думку суперечить істині. Хороші і вірні друзі – це велика цінність у житті людини і не варто відмовлятися від них лише на тій підставі, що у вас різні погляд на ті чи інші питання буття та істини.
Підбиваючи підсумки, можна сказати, що життя людини багатогранне. Однозначної відповіді на питання переважання дружби або істини дати не можна. Кожна життєва ситуація може тлумачитися по-різному, людина при визначенні своєї відповіді повинна задуматися про важливість конкретної ситуації і можливі наслідки для третіх осіб.
