Чіпка виріс «безбатченком», «байстрюком». Рано він почав відчувати несправедливість. Сільські діти насміхалися, не приймали до гурту. Коли підріс, пішов у найми. Сім'я жила у страшних злигоднях та нестатках.Від природи чулий до людського горя, обдарований і діяльний, Чіпка наділений розумом і великою внутрішньою енергією. Якщо йому на життєвому шляху доводиться спотикатися і падати, то причиною цього стають не вроджені якості, а нестерпні соціальні умови.<span>Чіпка належить до тих сильних натур, які не зносять у покорі гніт, а повстають і борються проти будь-якої несправедливості.
</span>Максим не був кріпаком, проте «бунтував» проти всього, що гнітило. Мав одчайдушну вдачу, нікому спокою не було в селі від нього. Батьки віддають Максима в солдати.Душа просила волі. Солдатчина не тільки не виправила Максима, а поступово вбила все добре, що було закладено в його душі дідом Мироном. Максим стає на хибний шлях. Займається крадіжками, пияцтвом і гине безславною смертю.
Його енергія, волелюбна сила, розум не були спрямовані на захист громадських інтересів, соціальні умови не сприяли цьому.<span>Максим стає жертвою гнобительського ладу.</span>
Кожна книга це висловлювання автора на різні теми. Завдяки великій кількості книгодрукарень, люди стають більш обізнані, розуміючі.
<span> Та за таким царем ми проживемо віки вічні, мов у Бога за дверима.Пішли дні за днями. Лис Микита був добрим царем, справедливим і м’якосердним, тим більше, що тепер не треба було самому ходити на лови, засідати, мордувати. Все готове, зарізане, навіть обскубане і обпатране приносили йому послужливі міністри. Та й справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той кращий, а хто слабший, то ніколи не вигравав справи.Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голодний. Кого вбили мисливці, той загибав, а хто втік, той радів, що живе. А проте всі були дуже раді, що мають такого мудрого, могутнього і ласкавого царя, а надто такого несхожого на всіх інших звірів.І Лис Микита, зробившись царем, жив собі, не тужив. Тільки одного боявся: щоб фарба не злізла з його шерсті, щоби звірі не пізнали, хто він є справді. Для того він ніколи не виходив у дощ, не йшов у гущавину, не чухався і спав тільки на м’якій перині. І взагалі він пильнував, щоб нічим не показати перед своїми міністрами, що він є Лис, а не звір Гостромисл.Так минув рік. Надходили роковини того дня, коли він став царювати. Звірі надумали врочисто святкувати той день і справити великий концерт. Зібрався хор з Лисів, Вовків, Ведмедів, написали чудову кантату, і ввечері після великих процесів, обідів і промов на честь царя хор виступив і почав співати. Чудо! Ведмеді ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали соло, аж вуха в’янули. Але як молоді лисички в народних вбраннях задзявкотіли тоненькими тенорами, то цар не міг втриматися. Його серце було переповнене, його обережність заснула, й він, піднявши морду, задзявкотів і собі по-лисячому. Господи! Що сталося? Всі співаки відразу затихли. Всім міністрам і слугам царським відразу мов полуда з очей спала. Та це ж Лис! Простісінький фарбований Лис! Ще й паскудною олійною фарбою фарбований. Тьху! А ми собі думали, що він не знати хто такий! Ах ти, брехун! Ах ти, обманщик!І, не згадуючи вже ні про його добродійства, ні про його хвалену мудрість, а люті за те, що так довго давали йому дурити себе, всі кинулися на нещасного Микиту і розірвали його на шматочки.на тебе ели написал!</span>
