На степу і у хаті
Стомлена, спечена, пилом прибита,
Журиться нива, дощем не полита;
Що орачеві цей рік вона дасть?
Випаде ж, боже, такая напасть:
За літо дощику хоч би краплина…
Притьмом укриє нужда селянина,
Де він добуде той хліба шматок
Задля малих незмисленних діток?
Журиться тяжко і сам хлібороба:
<span>Виляже взимку без корму худоба…</span>
У творі українського письменника «Звук павутинки» небагато персонажів, але проти це, автору вдається розкрити загадковий та чарівний, широкий та неосяжний оточуючий нас світ природи, безсмертя, добро, вічність та красу нашої землі. Саме таким цей світ уявляє головний герой повісті – хлопчик за ім’ям Льонька.Льонька – це звичайний сільський хлопець, майбутній третьокласник, який постійно фантазує і щось вигадує. Але сказати, що він все вигадує – це неправильно, бо Льонька не вигадує, він просто бачить оточуючий світ сповненим різноманітними дивами. Хлопчик не вигадує ці дива, бо він в них постійно живе, для нього вони цілком реальні. Як на мене, то Льонька є дуже талановитим хлопчиком, бо має щире серце, кмітливий розум і неабияку уяву. Поряд з Льонькою завжди знаходяться його друзі – Адам та Ніна.<span>І якщо Ніна – це вигадана самим хлопцем дівчина, то Адам – справжня людина. Адам, незважаючи на свій похилий вік, знайшов спільний язик з десятирічним хлопчиком. Адам – це вчений, який приїхав до села, як він сказав, помирати. Вчений був хворий на малокрів’я, і йому залишалося на цьому світі не дуже багато днів. Поява Адама в селі та трагічна історія його життя справила дуже велике враження на хлопця. Ближче познайомившись із вченим, Льонька дивується тому, що існують дорослі люди, які спроможні зрозуміти його фантазії та його вигадки. Одним з таких людей був Адам, який у своєму серці на все життя зберіг частинку дитинства, що допомогла вченому зрозуміти звичайного хлопчика. Вчений бачить, що листочки на воді – то не листочки, а справжня флотилія, а Льонька </span>
Багато сучасної молоді здається питанням: «чи потрібно шанувати старших та переймати їх традиції?».
Особисто я вважаю,що потрібно. Адже наші батьки в першу чергу дали нам життя і ні в якому разі не бажають нам зла ,тому слід слідувати їхнім порадам . А іншій дорослі люди прожили на цьому світі більше ніж ми й мають більший досвід. Тому ми повинні в першу чергу поважати їхню думку, й мотати на вус їхні уроки. Що до традицій то я вважаю ,що зберігати та передавати їх наступним поколінням дуже цікаво.
Римантичний герой-це людина яка незалежна людина яка страждає від певних життєвих обставин як у творах Міцкевича в його творах постійно людина тужить не так як за любовю а як за Батькивщіною. Ось один із героїв дуже тяжко сприймав відїзд з Батьківщини він це відчував як було сказано у кожному дереві, вітру та листочку. Він свої очі називає розбитим дзеркалом бо в ту країну яку переїхав він не відчував себе самого, він не прив'язався до цієї місцевості там йому нічого було рідного він це занотував у рядках вірша
О Литво! Шум лісів, породжених тобою,
Миліший, ніж Байдар всі солов’ї гучні,
І більше я радів твоїй трясовині,
Як цим шовковицям з їх ніжною красою!
Герой постійно подорожував намагаючись забути свою країну щоб його душа так не боліла, але у нього не виходить.
Також у Міцкевича у творах постійно зустрічаються руїни розвалені замки, будівлі. Коли читєш його твір, так поринаючись то можна подумати що всередині його душі мабуть теж щось розбите.
<span>Якби я потрапив у країні Яян то обовязково б прихопив з собою відеокамеру та фотоапарат. І ось в країні Яян найперше я зніму на відео камеру того часних відомих людей.Зберу зразки зниклих рослин.Знайду стародавні книги.Зніму на відео камеру війни битви.Це все я забиру з собою у теперішній і ще види сьогодні зниклих тварин.Думаю це все допоможе змінити уявлення про країну Яян..
как то так..</span>