Ответ:«Місце для дракона» - чарівна казка Ю. Винничука, що розповідає про події, які відбулись у Галичині в часи середньовіччя. У творі описується дракона, що був єдиним у своєму роді, харчувався травичкою і не знав бід. Проте підступному князеві закортілося віддати заміж свою доньку Настуню. Тоді князь вигадав, що доньку віддасть лише тому, хто переможе дракона, який насправді ще жодного разу нікого не кривдив.
І далі сталося нещастя – дракона вбили. А що ж дало це вбивство? Нічого. Це не принесло злагоди та миру, а завдало лише страждань. Особливу пану Лавріну, який до останнього свого дня не міг подолати муки власної совісті та друзям щиросердного дракона.
Це багатопроблемний твір, але головною проблемою його є вічна боротьба між добром та злом. Що ж перемогло? На мою думку, хоч фінал твору і сумний, все ж таки перемогло добро. Адже доки житимуть люди із сумлінням і передаватимуть свої знання іншим, наш світ ще матиме часточку добра. Лаврін не вбив дракона, він відчув смуток та жаль в його очах, прагнення жити, а отже, проявив милосердя. Новий правитель князівства не знаходить собі місця, його тривожать муки совісті.
«Місце для дракона» - казка, яка містить чимало фантастичного. А головна мета казки – зображення перемоги добра над злом. Я вважаю, що не зважаючи на всілякі негаразди, якими повен сучасний світ, добро переможе. Адже допоки житимуть на цій землі щирі та милосердні люди, ми матимемо надію на злагоду.
Объяснение:
Коли Іван Карпенко-Карий писав комедію “Сто тисяч”, він ставив за мету піддати сатирі ті негативні явища, які побутували у 80-90 роках XVIII століття. Сільські багатії всіляко намагалися примножити свої багатства. Часто гонитва за грошима ставала самоціллю, гроші витісняли з життя людини такі поняття, як честь і мораль. І тоді з’являлися такі постаті, як Герасим Никодимович Калитка – головний герой комедії “Сто тисяч”.Калитка – заможний селянин, який вже має 200 десятин землі, проте, всі свої сили покладає на те, щоб збільшити свої володіння. Він мріє: “їдеш день – чия земля? Калитчина! їдеш два – чия земля? Калитчина! їдеш три – чия земля? Калитчина! Диханіє спирає”.Але для закупівлі землі необхідні гроші. Для того, щоб викупити 250 десятин землі у сусіднього поміщика Смоквинова, Калитка вирішує піти на ризикований крок: придбати 100 тисяч фальшивих карбованців. Таким чином, Іван Карпенко-Карий зображує людину, яка заради багатства готова піти на злочин.<span>Письменник виразно протиставив двох героїв: романтика – шукача скарбів Бонавентуру і, власне, самого Калитку. Ось приклад: копач ставиться до грошей не як до джерела щастя. У великих грошах він вбачає лише Можливість матеріально забезпечити себе і своїх рідних. Копач розповідає про своє захоплення так: “Іщітє і обрящете! Сьогодні нема, завтра нема, післязавтра – мільйон!.. Викопаємо – все пополам. Стане і тобі, і мені, і нашим дітям, і внукам на весь вік…” Натомість, Герасим Калитка ставиться до матеріального достатку по-іншому: “Ох, земелько, свята земелько, Божа ти дочечко… Як радісно тебе згрібати докупи, в одні руки… Приобрітав би тебе без ліку. Легко по власній землі ходить. Глянеш оком навколо – все твоє; там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленіла вже пшениця і колоситься жито: і все то гроші, гроші, гроші…”
Сина Романа він хоче оженити на дочці великого землевласника Пузиря, сподіваючись отримати значний посаг: “Не треба мені ні доброго хліба, ні доброго борщу, бо чим краще спече, а смачніше зваре, тим більше робітники з’їдять… Мені треба невістку з приданим, з грішми…”</span>Таким чином, на вівтар своєї жадоби Калитка готовий покласти не лише свої сили й життя, але й майбутнє власного сина.Його скнарість переходить усі межі. Він спекулює навіть релігійними поняттями і принципами. У робітника він забирає половину хлібини, мовляв, “гріх у неділю снідать”. Коли жінка збирається їхати до церкви, не дає їй коней, каже, що “худобу ганять в празник гріх”. І авторитетно додає: “Блажен чоловік, іже скоти милує”. Його справжня “філософія” шита білими нитками: “Скотина гроші коштує”.Калитка сердиться на копача за те, що той багато їв під час обіду. Він ніколи не п’є за власні гроші, бо “від своєї горілки у грудях пухне”.Жадоба до грошей призводить до духовної деградації людини. Саме гроші стають для нього найвищим авторитетом, а, так би мовити, людське ставлення до людини, натомість, повністю знецінюється: “робітники й собаки надворі повинні буть”; “обіцянка – цяцянка, а дурневі – радість”; “кругом, кругом моє”; “бери і в свого, і в чужого”; “лупи та дай”; “гроші всьому голова”; “Ой, Пузирі! Глядіть, щоб ви не полопались, а замість вас Калитку розіпре грошвою…”Апогей такої філософії змальовується у останній, 12-й яві четвертої дії. Коли, одурений на спробі купити 100 тисяч фальшивих грошей, Калитка втрачає надію придбати землю сусіда Смоквинова, – він намагається накласти на себе руки. Якщо копач, за характеристикою самого Калитки, “хоч голий, та веселий”, то Герасим Калитка на втрату грошей реагує так: “краще смерть, ніж така потеря”.<span>У комедії Карпенка-Карого “Сто тисяч” зображено силу, яка перетворює людину на ненажеру, яка викорінює з душі людської те добре і святе, що заложив туди сам Бог. І сила ця – гроші.</span>
У мальовничому куточку нашої держави, на Чернечій горі, спить вічним сном наш Великий Кобзар. Знизу несе свої води могутній Дніпро, а з гори видно і «лани широкополі», і милу серцю Україну. Як мріяв, як заповідав.
Майже все своє життя Шевченко прожив за межами Батьківщини, але ніколи не забував її. Не забував він і своїх земляків – українців. Образи України й рідних людей змальовані в усіх його творах.
Уже в ранній творчості Шевченка перед нами постає козак-лицар, наділений надзвичайною силою та мужністю, непримиренний у боротьбі. Гордий, сильний, як лев, козак був гідним прикладом для наслідування. Була колись і слава, і воля, але все це в минулому:
Було колись панували,
Та більше не будем.
На місцях славетних боїв чорніють могили, а над «лицарськими синами» панують злії люди»:
…скрізь у славній Україні
людей у ярма запрягли
Пани лукаві».
Немає більше зелених садочків – повсихали, біленькі хати – повалялись, «ставки бур’яном поросли», а люди «німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть». Кобзар докоряє українцям за бездіяльність, пасивність.
У своїй знаменитій поемі «І мертвим, і живим…» митець засуджує українське панство й перевертнів за те, що вони цураються України, своїх «братів незрячих гречкосіїв», зневажають українську мову, культуру, низько схиляються перед чужими:
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра.
Кобзар закликає не цуратися рідного народу, мови.
Лише коли збудуться всі поетові бажання, коли обіймуть «найменшого брата», тоді настануть для України найкращі часи, і «світ тихий, невечірній ясно засіяє».
Закарбуймо у своїй пам’яті рядки зі славнозвісного твору, бо й ми є адресатом послання, спрямованого у вічність.<span> </span>
«Господь багатий нас благословив» лірика — вірш відноситься до громадянської (патріотичної) лірики.
Тема поезії – життя і боротьба.
Художні засоби епітети: «врочисте небо», «Господь багатий», «солодких грон», «променистих вин»;
метафори: «на столах Його веселих» «Твойому серцю найхмельніший келих»
повтори « і вірити, і прагнуть», «Безсмертне – і величне, і ясне-бо», уповільнюють плин мови, надають їй урочистості.
У поезії «Господь багатий нас благословив» Олег Ольжич закликає йти за велінням свого серця, жити повнокровним життям. Він вважає українців духовно багатою нацією і саме це має допомогти їм у боротьбі за національне визволення.
Павло Прокопович Глазовий народився 30 серпня 1922 року в селі Новоскелюватка (нині Казанківського району, Миколаївської області) в сім’ї хлібороба. Вчився у Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині. Після закінчення педагогічної школи у 1940 році був призваний служити в армії. Учасник німецько-радянської війни. Після війни навчався в Криворізькому педагогічному інституті, де його запримітив Остап Вишня. Письменник почав опікуватися подальшою долею талановитого юнака, подбав про те, щоб його перевели навчатися у Київ. Друкуватися почав з 1940 року. Пік популярності поета припав на 1980-ті.
1950 року закінчив філологічний факультет Київського педагогічного інституту імені О. М. Горького. У 1950–1961 роках — заступник головного редактора журналу «Перець», згодом заступник головного редактора журналу «Мистецтво». Найвідоміші збірки Павла Глазового — «Великі цяці»,»Картикатури з натури»,»Смійтесь,друзі,на здоров’я»,»Сміхологія. Посібник для всіх, кому любий сміх». Павло Глазовий лауреат премії імені Остапа Вишні в 1988 році за книгу «Сміхологія». Жив у Києві на вулиці Льва Толстого, 25. Помер 29 жовтня 2004 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі