Ответ:
Нехай там збирається гірша.
Страшніша негода,
Нехай там узброїться в гостру,
Огненную зброю,
Я вийду сама проти неї
І стану — поміряю силу!
Геніальний і творчий талант Лариси Косач — нашої Лесі Українки — розвивався плинно, незважаючи на те, що лиховісна хмара прошуміла над нею. Хвороба приковувала молоденьку, слабосилу й хворовиту дівчину до ліжка, а вона рвалась до нового життя як орлиця із чорної клітки, вливаючи свою вояцьку вдачу тільки у творчість, тільки у слово, що було для неї великим ділом. Леся стала Жанною Д’Арк для нашої літератури. Фізично в неї може й тремтіла рука, але у своїх поезіях-битвах письменниця залишалася вірною музі, ідеалам, які сформувалися ще в юності. Вона тим і сильна, що поєднувала в собі присутності, пройняті прометеєвим вогнем, з прославленням жіночого героїзму, терпіння й самопожертви.
Показовим у цьому плані є вірш "Як я люблю оці години праці", ліричний герой якого (а це сама Леся!) осмислює зміст свого життя. Вірш побудовано у формі діалогу з однією особою. Герой веде розмову з Музою, що поруч з ним і, здається, ось-ось висловить думку про сенс земного буття. Однак щось зупиняє його. У шаленому потоці суспільних проблем визначитися важко, тим більш, якщо життя не просто споглядати, а й аналізувати.
Поезія має чітку композицію — складається з трьох частин: звернення до музи; роздуми про долю народу; пошук особистого неповторного шляху.
Ліричний герой просить Музу притулити його до свого лона й дати пораду, допомогти знайти відповідь на запитання: бути чи не бути. У житті так багато протиріч, так багато шляхів їх вирішення... Яким може бути твій шлях у країні, де нема доріг, а лише поплутані стежки, що ведуть у безвість... І так мало людей, що орють перемоги, від чого ледь-ледь чути стук сокири. Щоправда іноді з високої гори впаде великий камінь і... кане в темноті. То до якого ж берега пристати особистості, що не хоче бути стороннім споглядачем, а бажає ствердити себе, знайти своє місце у вирі подій? Чи, може, їй орати переліг з тими, що вже виконують ці дії, чекаючи жнив; чи, може пробивати дорогу з сокирою в руках; чи, може, злинути в небо орлицею і, "зірвавши з зірки золотий вінець", запалити світло опівночі?!
Объяснение:
За грядою віків, за сивою пеленою часу бачаться мені мої далекі пращури, "добрі та нехитрі”, які понад усе на світі любили сіяти та ростити хліб, обробляти землю-годувальницю. Не одне століття відділяє нас від тієї знаменної доби, коли перші князі починали організовувати Київську державу, коли жили і відважно боролися, захищаючи свої кордони, Володимир Великий і Святослав, Роман і Данило Галицький.
<span>А скільки подвигів, скількох велетів духу народила за роки свого існування Запорізька Січ! Богдан Хмельницький та Іван Сірко, Петро Сагайдачний і Тарас Трясило, Максим Кривоніс та Іван Богун… А скільки безіменних героїв-лицарів, які, боронячи південні рубежі України, визволяючи полонених з рабства, примушували здригатися татарських ханів, спопеляли фортеці султанів, громили добірні полки польських шляхтичів. Стамбул і Кафа, Синоп і Трапезунд, мабуть, і досі пам’ятають запах порохового диму з козацьких мушкетів. </span>
<span>Гордістю нашого народу була і залишається діяльність одного з найвидатніших політичних провідників козацької України — гетьмана Івана Мазепи. Своїм політичним і дипломатичним талантом, ерудицією та культурою він зміцнив авторитет гетьманської України. </span>
<span>XIX століття виплекало чи не найбільших велетів української духовності — Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка. І це попри те, що в нашої нації у ці лиховісні часи російський "старший брат” намагався відібрати все — від мови до "латаної свитини”. </span>
<span>Але, напевно, така вже доля нашого народу — жити і виживати, через дар пам’яті бути невмирущим. </span>
<span>Людина — це унікальна істота, яка є не просто творінням вищого розуму, призначеним для якихось практичних цілей, не просто відображенням Божої мудрості, могутності, творчого потенціалу. Людина, з точки зору християнства, є особою, яка має власний розум, власну волю, власні почуття. Призначенням людини, як вчить Біблія, є творити добро. </span>
<span>Людина безсмертна не лише в релігійному розумінні, але й у своїх ділах. Усе, що кожен із нас зробить, матиме свій слід у майбутньому і, таким чином, стане вічним, хоча самої людини давно вже й не буде. Найзагальніше покликання кожної людини — жити. І жити гідно. Часто ми "купуємося” на зовсім дрібні і скороминущі речі, а це принижує людину, робить її життя нецікавим і примітивним. Крім основного призначення, кожен з нас, я вважаю, має своє особисте покликання. Бог кожного з нас знає і любить, і кожного наділяє тим чи іншим талантом, чи якоюсь характерною властивістю, яку людина може розвинути або змарнувати. Навіть якщо не відчуваємо у собі здібностей до мистецтва, науки чи спорту, то все одно можемо розвивати в собі щедрість, терпимість, порядність та інші чесноти, яких нам дуже часто бракує у житті. Для кожного з нас дуже важливим є те, як ми зуміємо повестися у дріб’язкових, буденних справах. Бо часто людина грішить тим, що будує якісь величезні плани, мріє про високе життя і не вміє бути уважною до щоденних потреб своїх ближніх. </span>
<span>Цінність життя людини повинна вимірюватися кількістю добра і любові, вкладених нею у кожну, хай і невеличку справу. Люди повинні жити в дружбі, злагоді, допомагати один одному. Але та допомога тільки тоді буде шляхетною, якщо вона є безкорисною. Ми з самого дитинства живемо в суспільстві, серед інших людей, і постійно відчуваємо на собі їхню опіку та внутрішню потребу якогось ставлення до них. Вже самою природою передбачено, що сильніший повинен піклуватися про слабшого. І, власне, сила сильного полягає в тому, наскільки він використовує її для служіння іншим. Батьки не просто виховують нас, дітей, забезпечують їжею, одягом, відсилають до школи; вони люблять і піклуються про нас. Мама не сподівається якоїсь особливої нагороди від дитини; вона просто любить її, і цього їй досить. Так може будуватися і суспільне життя. </span>
Романтизм – прагнення до природного, викликане бажанням романтиків порвати з нормами, приписами класицизму, який різко розмежовував високий і низький стилі, трагічний і комічний.
<span>У романтиків були різні філософські та політичні переконання та естетичні смаки. Особливості романтичного мистецтва є переважання в ньому суб’єктивно-ліричного початку і зображення духовних переживань особистості. Романтична лірика – це, переважно, лірика настрою. Новаторство романтизму полягає в полеміці з основоположними ідеями просвітницької естетики.
</span><span>Ідеалом романтичної особистості стає свобода, хоча вона веде до загибелі. Характерними стилістичними прикладами романтизму стають гротеск і іронія.</span>
На мою думку, справжнім другом можна вважати того, хто надійний і щирий з тобою. Кому можна довіряти таємниці і бути впевненим, що не підведе. Чия допомога завжди прийде, коли буде потрібно. Це той, хто щиро радіє твоїм успіхам, а не заздрить тобі. З ким цікаво, є спільні інтереси і захоплення, ось чому нема часу нудьгувати. Хто хвилюється, коли ти хворієш чи у тебе якісь невдачі і котрий завжди знайде час, щоб подзвонити чи провідати тебе. Справжні друзі ті, хто завжди швидко миряться після якихось непорозуміннь чи сварок, бо не можуть довго сердитися один на одного.
Недарма кажуть, що щасливий не той, хто має багато друзів, а той у кого є справжній друг.