Пісні Марусі Чурай - це спеціальна школа школа мистецтва.Школа мистецтва авторки пісень таких,як "Засвіт втали козаченьки" навчає нас чекати і розуміти що найголовнше в житті.
<span>Аля грюкнула кімнатними дверима і притулила долоні до гарячих щік.Ой, як соромно! Як негарно все вийшло!Ще місяць тому надумала вона вишити рушничка для бабусі, до її дня народження. І нитки підібрала, і рушничок білий знайшла, і навіть перший хрестик зробила. А потім їй усе набридло.Дівчинка відіклала роботу й подумала: «Завтра дошию!» Назавтра часу у неї не знаїшлося. А згодом вона й зовсім забула про вишивку. Їй навіть здалося, що рушничок давним-давно вишитий!Тому, коли сьогодні всі поздоровляли бабусю, Аля була певна, що дарує рушничка з вишитими червоними півнями.Бабуся розгорнула пакунок, і тут всі побачили біле полотно з маленьким хрестиком у куточку та лялечку червоних ниток.— Що це? — здивувалася бабуся.— Це… це… вишиваний рушничок… — ледве вимовила Аля і почервоніла, як ті нитки.А тато глянув на неї й стиха мовив:— Ех ти!І тоді Аля втекла до своєї кімнати.Ох, як негарно все вийшло!Потроху дівчинка заспокоїлася. Вона чекала, що за нею от-от хтось прийде, бо час сідати до святкового столу! Але ніхто не прийшов. Спочатку Алі стало нудно, а потім вона розсердилася. «То ви такі! — сказала вона сама собі. — Ось візьму голку і навишиваю вам сто півників, щоб ви не думали!..»— Цілих сто! — голосно промовила вона.— Еге ж, рівнесенько сто! — повторив хтось за її спиною. Першої миті Аля зраділа, бо вирішила, що по неї таки прийшли. Але таким голосом ні тато, ні мама і ніхто з її знайомих не розмовляє! Він був якийсь неживий, безбарвний і дуже неприємний — ніби цвяшком дряпали по склу.Аля обернулася і…— Хто тут? — прошепотіла вона.На плінтусі сидів маленький чоловічок у довгому, майже до п’ят, піджачку з широкими кишенями. На голові у чоловічка червонів ковпачок. А на ногах у нього були величезні черевики із червоними шнурівками.Аля заніміла. А чоловічок поважно вийняв з однієї кишені окуляри, з другої — якогось папірця і почав уважно читати, водячи по рядках вказівним пальцем.— Так, так, усе правильно! — задоволено мовив він. — Сьогодні ця дівчинка не завершила соту справу. Якраз стільки, скільки треба…Чоловічок не доказав, бо Аля вже встигла на той час отямитись. Вона запхнула у кишеньку нитки, які ще тримала в руці, і хотіла накрити чоловічка долонькою, наче коника. Але він побачив занесену над собою руку — і вмить опинився на люстрі. Зручно вмостився на краєчку, звісивши ноги у величезних черевиках.Аля задерла голову і з цікавістю чекала, що ж він робитиме далі.А чудернацький гість тим часом змахнув руками і швидко-швидко щось забурмотів собі під носа. Аля прислухалась і почула дивні слова:<span>Недо-роби!
Недо-пиши!
Недо-почни!
Недо-лиши!
І недо-їж!
І недо-ший!
І в Недоладію
Мерщій!</span>Чоловічок задоволено потер руки. Потім зняв з лівої ноги черевика і почав засовувати його до кишені.Черевик помістився, однак носком діставав самісінького підборіддя дивного чоловічка.Тоді отой чоловічок, наче коник, стрибнув на підлогу, тупнув ногою і… зник!Раптом щось підхопило Алю, й вона миттю вилетіла у розчинене вікно…<span>РОЗДІЛ ДРУГИЙ,
у якому Аля потрапляє
у країну Недоладію</span>А треба вам сказати, що Аля тільки на перший погляд була звичайна дівчинка. Тобто виглядала вона звичайною: ластовиннячко на носі, дві кіски, ямочки на щоках.А вдачу вона мала незвичайну — нічого, ну зовсім нічогісінько не доробляти до кінця.Те, що їй покладуть на тарілку, вона не доїсть; те, що дадуть пити, не доп’є. Почне малювати — кине, бо набридло. Почне щось ліпити з пластиліну кине знову, бо нудно. Або вишиває і те покине, бо нецікаво. Навіть заплестися не може до кінця. Заплете одну кіску — а за другу й не береться. Так і ходить цілий день одна коса заплетена, друга ні.Через це з нею завжди траплялися якісь неприємності, як от сьогодні з бабусиним днем народження.Втім, давайте подивимося, що трапилося далі. Аля недовго мандрувала таким незвичним способом. їй здалося, що вона впала зі стільця на підлогу. Але, роздивившись навкруги, зрозуміла, що опинилась у геть незнайомому місці.Сиділа вона біля ставка. Але якого ставка! У ньому зовсім не було води! Так, так! Аля протерла очі, але дивний ставок не зникав. Великі і маленькі риби пішки походжали по дну, наче прогулювались. Старий рак з однією клешнею за щось сварив маленьких рачків. А біля самого берега гуляли дві плотвички.Одна з них тримала парасольку. Вона часто поглядала на небо і казала:— Згадаєш мої слова, любонько! Сьогодні неодмінно буде дощ, і ми всі </span>
Нарешті ми дійшли додому. О Петре як я тебе довго не бачила! Батьку, прости мене що я тебе не послухав і пішов шукати Ганну, я більше так не робитиму. Я тобі пробачаю! Обійнявшись вони підійшли до інших козаків. Павлуся викликав Недоля і сказав що він кошевий.
У літературному доробку великого українського письменника І. Франка є чимало різноманітних за жанрами творів. Це й поезія, і драматургія, і проза. Всі вони мають велику мистецьку цінність. Але я особисто віддаю перевагу Франкові, його яскравій і неповторній, ніжній ліриці, його віршам про кохання. Мім улюблений твір поета — вірш «Чого являєшся мені у сні?», який увійшов до славетної збірки «Зів’яле листя», створеної 1886 року. Покладений на музику композитором К. Данькевичем, він став популярним романсом.
Вірш «Чого являєшся мені у сні?» — це зворушливий монолог, що вражає Івідображенням внутрішньої боротьби, душевних мук ліричного героя. Закоханий юнак, який любить дівчину безнадійно, вона не відповідщає на його кохання. Він намагається вирвати її із серця, бо любов завдає йому страждань.
Чого являєшся мені у сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні, сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Читаєш вірш і відчуваєш всю силу почуття, глибину страждань цієї зраненої коханням людини. Туга відчувається у сповнених великого душевного болю, в епітетах і порівняннях, використаних у вірші. Вони передають частину образу коханої,її стриманість у ставленні до ліричного героя. Про те, ця любов закоханого не знаходить відгуку в серці дівчини, свідчать у поезії словами «німі уста», «криниці дно студене» її прекрасних очей.
Однак бажання забути образ милої було миттєвим. Ліричний герой просить , хоч у сні приходити до нього і приносити змученому серцю миті щастя.
Так ниє серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в’яне, засихає.
Як яскраво, поетично і разом із тим правдиво зумів передати поет невимовні страждання люблячого серця, гіркоту нерозділеного кохання. Написати так може лише любляча людина, яка все це сама вистраждала. І це було дійсно так. Фішкові «тричі приходила любов». Ольга Рошкевич — перша і незабутня любов поета, Юзефа Дзвонковська, яка відмовила Франкові свідомо, знаючи про свою смертельну недугу, Целіна Журовська — «гордая душа». Не склалося його кохання, і з’явилися ці чудові поетичні рядки.
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?
Тільки вміючи так, до самозабуття, до самозречення, кохати, тільки маючи такий могутній, неповторний талант, можна було створити прекрасну пісню великої любові, яка хвилюватиме й захоплюватиме серця людей вічно.
Я дуже вдячна моєму улюбленому поетові за його неперевершений твір, і якому він торкається найглибших струн людського серця, возвеличує найприкрасніше з людських почуттів — кохання.
На це питання можна дивитися з різних боків... Частково винен батько, бо не зміг учасно зупинити дочку від скоєння самогубства... Частково винна сестра Тетяна, бо не змогла впевнити Катрусю, що життя продовжується, незважаючи ні на що. Але це доля. Катю нічого не могло зупитини. Винуватими є тільки Катя, бо не змогла нічого подіяти зі своїм горем, та доля, бо через збіг обставин, коханий Катрусі Василь заигув -- утопився в річці.
