«Тарас Бульба»- найдовершеніший лірико - романтичний твір Миколи Васильовича Гоголя.
Повість «Тарас Бульба» не є відтворенням у художній формі певних конкретних подій. Письменник умисно вільно поводиться з хронологією, художньо узагальнюючи історичні події, які насправді відбувалися упродовж ХV – XVII ст..
У повісті троє головних героїв - Тарас Бульба та його два сини Остап (старший) і Андрій (молодший). Кожному з них притаманні такі риси характеру, як сміливість, відчайдушність та непохитність.
Тарас Бульба – кошовий отаман. «Бульба був упертий страшенно. Це був справді незвичайний вияв руської сили: його викресало з народних грудей кресало лиха». Свою повагу до головного героя Гоголь передає словами старого козака Касяна Бовдюга : «… А наказним отаманом, коли хочете знати, не годиться бути нікому іншому, як тільки одному Тарасові Бульбі. Нема з нас нікого рівного йому в доблесті».
Автор описує нам і старшого сина отамана Остапа. « Остапа вважали завжди одним з найкращих товаришів. Він рідко верховодив іншими в зухвалих витівках - обнести чужий садок чи город, зате він був завжди одним із перших, що підходили під прапор заповзятливого бурсака, і ніколи, ні в якому разі, не виказував своїх товаришів. Ніякі канчуки і різки не могли примусити його це зробити». Щоб охарактеризувати молодого козака, з-під пера Гоголя виходять і такі рядки: « він був прямодушний з рівними. Він був добрий у такій мірі, в якій тільки можна було бути з такою вдачею в тодішній час».
Щодо Андрія… Так, він став зрадником, але хіба ж серцю накажеш? Хіба ж він винен, що не міг і дня прожити без прекрасної полячки? Він дійсно відрізнявся від батька і брата. « Він був винахідливіший, ніж його брат; частіше бував верховодою в досить небезпечних витівках, і часом, за допомогою винахідливого розуму свого, вмів викручуватися від кари, тоді як брат його Остап, облишивши всяке старання, скидав з себе свитку й лягав долі, зовсім не думаючи про те, щоб просити помилування».
Отже, всі ці характери різні, але, якщо їх скласти до купи, і відкинути від уваги те, що Андрій зрадив Батьківщину, вийде ідеал мужнього, сильного і вольового козака.
Образи п’єси важко поділити на позитивні та негативні. Усі персонажі одночасно типові та живі, вони всі притримуються протилежних поглядів на явище українізації. І це основний конфлікт твору. А головна мета М.Куліша, на мій погляд, протиставлення, зіткненні цих кумедних, кожен по-своєму, образів заради об’єктивного висвітлення проблеми українізації 20-30-х років. <span>Образ Мини Мазайла<span>
Мина Мазайло – українець за походженням, міщанин, харківський службовець. Він вирішує змінити своє українське «плебейське» прізвище на щось більш милозвучне, російське. Він вважає, що саме прізвище стає на заваді його щастю, не дає отримати підвищення на службі, що через прізвище оточуючі ставляться до нього без належної поваги тощо. Для Мини українське прізвище – показник низького походження, ніби натяк на «другосортність» людини. Він легко забув свій славний козацький рід, бо в його міщанському оточенні та соціальній ситуації того часу (а це вже радянські часи, які пропаганду вали зовсім інші цінності) це було неактуально.</span></span> При цьому Мина як особистість не являє собою нічого видатного. Він далеко не розумний, ми нічого не знаємо про його здібності чи таланти. Ми бачимо його лише одержимим глупою ідеєю, без почуття гідності, чванливим та сварливим. Він смішний у своєму прагненні змінити життя на краще лише змінивши прізвище та глухий до аргументів проти його ідеї. Українізацію він сприймає як спробу зробити його «провінціалом, другосортним службовцем і не давати мені ходи на вищі посади». Він, його дружина та дочка смішні, бо відхрещуючись від усього українського, виставляючи себе «руськими», вони разом з тим навіть не вміють правильно розмовляти російською мовою. Наприкінці п’єси з ним трапляється зовсім парадоксальний курйоз – його звільняють з посади «за регулярний опір українізації». <span>Образ Мокія<span>
Мокій – син Мини Мазайла, його повна протилежність. Він захоплюється багатством та красою української мови, чим доводить батька до сказу. Мокій постійно читає та дивиться українське кіно, його обурюють помилки, які допускають на афішах. Він постійно звертається до словників, розкриває значення слів та фраз, перекладає російські вирази. У вуста Мокія М.Куліш уклав багато своїх думок та переживань за долю та чистоту української мови.</span></span> Мокій виступає категорично проти зміни прізвища на російський лад, навпаки пропонує додати до нього втрачену частку Квач, бо це почесне та трудове прізвище. І всім цим він мало не зводить решту членів родини з розуму. Проти, Мокія не можна назвати позитивним героєм. Він смішний у тому, як спілкується з Улею, чим вона приваблює його. Він непривабливий у тому, як сперечається з батьком та дядьком Тарасом – він поводиться грубо та нестримано. Він настільки закоханий у мову, що помічає Улю лише через те, що вона також показує інтерес до неї.
Аналіз твору «Дім на горі» <span>Роман-балада «Дім на горі» складається з двох частин. У першій («Дім на горі. Повість-преамбула») розповідається про життя чотирьох поколінь, які живуть у домі на горі з 1911 по 1963 рр., але в долі кожного чомусь уперто простежується низка загадкових і дивовижних послідовностей. Друга частина роману, що має назву «Голос трави», складається з 13 новел, які об’єднуються підзаголовком «Оповідання, написані козопасом Іваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших».</span>Отож у романі два сюжетні стрижні: дім, з якого герой іде у світ і до якого повертається, а також дорога, яка постійно його вабить.У творі відчувається барокове поєднання високого (духовного) й низького (буденного): дім на горі — це фортеця нашої духовності, а підніжжя гори — це поле боротьби добра й зла, світла й темряви. Багато епізодів нагадують притчі, мають символічне значення, наприклад, самотності, роздвоєння людини, блудного сина, дороги і т. ін.Певно, працюючи над обома частинами роману, Валерій Шевчук не задумувався над тим, що підсвідомо втілював у ньому специфічне барокове світосприйняття, що відбилося вже на самій композиції твору. Уявімо зразки барокової архітектури в Києві: Андріївська церква, Маріїнський палац, брама Заборовського у Софійському соборі, церкви Києво-Печерської лаври, Видубицький монастир... Краса, чарівність, розкіш, незбагненна велич цих споруд водночас спонукає до високих роздумів над чимось важливішим, аніж повсякденні проблеми і звичайна життєва метушня.<span>«Дім на горі» асоціюється з подібними бароковими спорудами. Друга частина — «Голос трави» — ніби основа цієї споруди, своєрідне підніжжя. Тринадцять оповідань в алегоричній, замаскованій формі розповідають про реальне життя. Фольклорно-міфологічна їх основа виконує роль не екзотичного тла: міфи, легенди, перекази були невід’ємною частиною світовідчуття наших предків, привносили в нього своєрідну духовну корекцію. Тому так тісно переплетено тут реальні картини з фантастичними, умовними, ірреальними.</span>Кожне оповідання — своєрідна притча, морально-етичний постулат, до якого варто прислухатися, щоби вижити в такому світі. Про перемогу тут не йдеться.<span>У структурі твору відбувається складне «переломлення» елементів і форм синкретичного мислення. Через баладу, яка, як й інші жанрові різновиди пісенної епіки, «за типом свідомості тяжіє до світу міфології, проте як явище мистецтва належить літературі», роман взаємодіє з міфом, іноді ж ця взаємодія не опосередковується ніякими проміжними ланками.</span>
Арканджело Корелли (1653—1713)
Арканджело Корелли - итальянский скрипач и композитор музыки в стиле барокко. Достиг совершенства как исполнитель и написал множество произведений. Его творчество вдохновляло таких мастеров как Антонио Вивальди и Джузеппе Тартини.
Антонио Вивальди (1678—1741)
Антонио Лучо Вивальди — итальянский скрипач, композитор и дирижер. Является одним из самых ярких представителей скрипичного искусства Италии 17 века. При жизни поличил признание по все Европе, однако умер в нищете и забвении.
Джузеппе Тартини (1692—1770)
Джузеппе Тартини - скрипач и композитор эпохи барокко родившийся и творивший в Италии. Кроме сочинительства и исполнения произведений для скрипки увлекался теорией музыки и внес ряд усовершенствований в контрукцию скрипки и смычка.
Скачать ноты: Джузеппе Тартини
Иван Хандошкин (1747—1804)
Иван Евстафьевич Хандошкин - российский скрипач и композитор. Ученик знаменитого Джузеппе Тартини вряд ли в чем то уступал в мастерстве исполнения своему учителю. Был первым учителем в российской Академии Художеств по классу скрипки.
Джованни Баттиста Виотти (1753—1824)
Джованни Баттиста Виотти - итальянский скрипач и композитор, ученик Гаэтано Пуньяни. Его произведения для скрипки, которых до нас дошло около 30, оличаются трогательной и лиричной мелодичностью.
Скачать ноты: Джованни Баттиста Виотти
Никколо Паганини (1782—1840)
Никколо Паганини - итальянский скрипач и композитор, признанный гений игры на скрипке. Сочинитель и исполнитель оригинальных, новых для своего времени произведений, в которых главным была чистота, сложность и виртуозность исполнения.
Скачать ноты: Никколо Паганини
Анри Вьетан (1820—1881)
Анри Вьётан - бельгийский скрипач и композитор. Является одним из основоположников бельгийской скрипичной школы. Анри Вьётан является автором множества сочинений для скрипки, которые популярны и в наши дни.
Скачать ноты: Анри Вьетан
Леопольд Ауэр (1845—1930)
Леопольд Семёнович Ауэр - российский скрипач, дирижёр, педаго и композитор. Родился в Венгрии, работал и творил в России, умер в Германии, похоронен в США. Ученик Йозефа Иоахима и учитель Яши Хейфеца. Один из основателей "русской скрипичной школы".
Эжен Изаи (1858—1931)
Эжен Изаи - бельгийский скрипач, композитор и дирижер. Брал уроки игры на скрипке у Анри Вьётана. Современники называли Эжена Изаи "Королем скрипки". Стиль исполнения Изаи-скрипача отличался мощью, напором и оригинальностью.
Яша Хейфец (1901—1987)
Яша Хейфец - родившийся в России и живший в США скрипач еврейского происхождения. Лучший ученик Леопольда Ауэра. Скрипач ставший легендой при жизни и "скрипкой №1" своего вемени. Интерпретаторский и исполнительский талант Хейфеца дошел до наших дней в виде множества записей, включивших практически весь классический скрипичный репертуар.
Давид Ойстрах (1908—1974)
Давид Фёдорович Ойстрах - ярчайший представитель советского музыкального искусства, скрипач-виртуоз, лауреат множества международных конкурсов и человек всем сердцем преданный музыке. Сплав таланта и труда, мастерства и вдохновения принесли ему всемирную славу и засуженное звание "короля скрипки".
Иегуди Менухин (1916—1999)
Иегуди Менухин - американский скрипач еврейского происхождения. Музыкант, вопреки своим физическим данным и благодоря бесконечной самоотдаче и силе духа, ставший в один ряд с великими скрипачами.
Ванесса-Мэй
Ванесса Мэй - английская скрипачка и композитор знаменитая своими аранжировками классических произведений в стиле техно-аккустики.
Важко описати що таке щастя взагалі. Це, напевне, той стан душі коли світ навколо в найяскравіших кольрах і посмішка не зникає з обличча. Як приємно робити щасливим інших, дарувати своє добро, допомагати і просто усвідомлювати, що в наших власних силах зробити своє життя і життя інших хоч трішки кращим.
У оповіданні Олекси Стороженка “Скарб” щастя само прийшло до лежня Павлуся, який нічого не робив, а тільки спав. Але то умовне щастя, за ним стояла важка праця інших людей ради задоволення Павлуся. А от в оповіданні “Цвіт щастя” Б.Лепкого маленький хлопчик сам вирішив шукати загадкову квітку щастя, хоч вона, за розповідями матусі, далеко. Він глибоко вірить у чарівну силу квітки щастя, прагне її знайти, не боїться жодних перешкод; він мрійник. Герой пізнає життя, не залишає надії знайти квітку щастя. Вже сам пошук робить його щасливим.
<span> Отже, не мою думку, щастя - це найцініший скраб, і звичайно ж воно не приходить саме, а дістається часто важкою працею.</span>
