Ответ:
Объяснение:
План до твору "Альпійська балада"
Іван втікає.
Втікач зустрічає загадкову дівчину.
Дорога вдвох.
Страшенна втома полонених.
Зустріч із автрійцем.
Іван несе Джулію на руках.
Втікачі діляться хлібом із німцем-в'язнем.
Хвилини щастя закоханих.
Страшна погоня.
Іван рятує дівчину та вмирає від пострілу.
Лист Джулії з Рима.
Спочатку вперше я зусрілась(ся) з творчість Тараса Григоровича Шевченка У 1 класі коли читала книгу я,там я зустріла його вірші. Мене вони зачарували їх хотілося читати знов і знов . потім я почала вчити вірші на епамять , вони запамятовуються не важко. Творчість Шевченка мабуть най яскравіша серед письменників України. Він був Кобзарем і це подобається усім . ось так я вперше ознайомилася з творчість Тараса Григоровича Шевченка
Степове безмежжя тече буйною зеленавістю хлібів, мерехтить нагрітим від сонця повітрям... Степовий океан манить і кличе. Хоч би показалась якась щогла серед зеленаво-голубих хвиль — звичайна тополя чи явір! Півдня ідемо, і тільки пшениці та ще соняшники, які ледь-ледь розплющують свої золоті очі крізь волохаті вії.
І раптом на обрії випливає оазис. Що це — марево чи примарна видимість дерев, що ген-ген синіють на видноколі?
Наближаємося, але марево не відпливає, а виступає ще зриміше: вже видно могутні крислаті дуби, кучеряві липи, кронисті яблуні і навіть одну білокору березу, що вибігла, ніби дівчина в білому, з гаптованими зеленим шовком рушниками.
Так от який він, хутір Надія, закладений давно-давно в степу людиною дивної і суворої долі, ратаєм і драматургом — Іваном Карповичем Тобілевичем — Карпенком-Карим.
В тіняві дерев дрімає стара батьківська хата, в ній народилися сини-соколи, корифеї українського театру: Іван, Панас і Микола, що стали відомими на увесь світ, — Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський.
Дивне почуття огортає, коли ви ходите алеями цього парку, насадженого людиною одержимою, коли зблисне перед вами широкий став, викопаний письменником звичайною лопатою. Він знав не тільки перо, а й нелегку працю грабаря.
Серед широкого подвір'я звелися могутні кронисті дуби, мов могутня козацька сторожа в степу. Ось дуби Івана, Миколи, Панаса, Марка, Марії... Їх посадили багато літ тому славнозвісні актори під час перебування на хуторі: Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марко Кропивницький, Марія Заньковецька. Нині дуби сягають на півсотню метрів у небеса, широко розкинули гілля і ростуть, незважаючи на південні вітри і спеку.
Коли пройти алеєю трохи далі, можна побачити ще кілька дубів, які звуться "Чумаки", їх саджали гуртом почесні гості хутора, віддаючи шану українським чумакам, які їхали через ці степи за сотні верст у Крим по сіль.
Як добре, що мудрі корифеї українського театру здогадалися лишити по собі таку нетлінну пам'ять. Цим дубам рости вічно, і через триста, п'ятсот літ шуміти їм під оцим небом, серед сонячного степового океану.
Неподалік від старої батьківської хати звівся великий світлий будинок. Це — меморіальний музей, збудований за ініціативою уряду Радянської України. У просторих залах зібрано особисті речі братів Тобілевичів, цікаві документи, експонати, які красномовно розповідають про історію українського театру.
Шумлять на вітрах гіллясті крони дубів. Дрімає в затінку старовинна проста українська хата, в якій були написані великі твори — "Хазяїн", "Сто тисяч", "Мартин Боруля". Дзюркотить з-під коріння джерельна вода. Припадімо ж і ми до чистої води, напиймося з цієї цілющої криниці.
(За І. Цюпою).
План опису .
1.Оазис серед степу.
2.Стара батьківська хата в парку.
3.Став, викопаний письменником.
4.Могутні дуби.
5."Чумаки".
6.Меморіальний музей.
Зразок переказу.
Хутір Надія
Степове безмежжя тече буйною зеленавістю хлібів, мерехтить під сонцем. Степовий океан манить і кличе. Хоч би звичайна тополя чи явір появились серед зелено-голубих хвиль. Півдня ідемо, і тільки пшениці та ще соняшники, які ледь-ледь розплющують свої золоті очі крізь волохаті вії.
Раптом на обрії — оазис. Може, це марево?
Наближаємось, але марево не зникає. Навпаки, ще краще видно могутні дуби, кучеряві липи, яблуні і навіть березу, що вибігла, ніби дівчина з рушниками.
Це — хутір Надія, закладений відомим драматургом Іваном Карповичем Тобілевичем (Карпенком-Карим).
У тіні дерев мріє батьківська хата, де народилися сини, корифеї українського театру: Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський.
Алеї парку, широкий став переконують, що письменник знав не тільки перо, але й працю грабаря.
Серед широкого подвір'я звелися дуби, посаджені славнозвісними акторами, які перебували на хуторі. Дуби сягають півсотні метрів у небеса.
Трохи далі можна побачити ще кілька дубів, які звуться "Чумаки", їх саджали почесні гості, віддаючи шану українським чумакам. Рости цим дубам вічно.
Неподалік хати — великий світлий будинок. Це — меморіальний музей, в якому зібрано особисті речі братів Тобілевичів і цікаві документи.
Дрімає у затінку старовинна українська хата, в якій писались великі твори. Дзюркотить джерельна вода. Припадімо і ми до неї, напиймося з цієї цілющої криниці.
Народився Павло Тичина 27 (за іншими свідченнями — 23) січня 1891р. в
с. Пісках, Чернігівської області, в сім'ї сільського дяка (він же —
учитель у «школі грамоти»). Вчився спочатку в земській школі, потім у
чернігівській бурсі (фактичною платою за це навчання були співи малого
Павла в монастирському хорі, — у хлопця виявились чудові голос і слух),
згодом — у місцевій духовній семінарії. Пізніше він знайомиться з
славним земляком-чернігівцем — М М Коцюбинським, відвідує літературні
«суботи» в його домі, читає там свої, схвально зустрінуті, вірші,
підтримує сердечні стосунки з старшим письменником аж до його смерті.
Друкуватися П Тичина почав у 1912р., перша збірка віршів — «Сонячні
кларнети» — датована 1918р. (фактично вийшла весною 1919р).
Після семінарії П. Тичина вчився в Київському комерційному інституті,
одночасно працював на різних дрібних посадах — в конторах та редакціях
газет і журналів, в українському театрі М. Садовського (помічником
хормейстера). Жовтневу революцію він зустрів уже зрілою людиною і
відомим поетом молодшого покоління. Знамениті вірші весни і літа 1919р.
— «На майдані», «Як упав же він з коня...» та ін., — а потім і вся
збірка «Плуг», принесли йому славу натхненного співця «краси нового
дня». Він працює в журналі «Мистецтво», в державному видавництві
«Всевидат», завідує літературною частиною в Київському театрі
ім. Т. Г. Шевченка, політкомісаром якого був О. Довженко.
В 1923р. П. Г. Тичина переїздить до Харкова, тодішньої столиці УРСР. Тут
він працює в журналі «Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську,
починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем
заснованої в українській столиці Асоціації сходознавства. Формально
позапартійного тоді письменника, його обирають членом Харківської
міськради, трохи пізніше — кандидатом у члени ВУЦВИКу. 1927р. він
посилає М. Горькому на Капрі книжку своїх віршів і одержує від нього
ласкавого листа, в якому автор «Матері» писав, що знає українського
поета дуже давно, ще з розповідей М. Коцюбинського.
Активна громадська і державна діяльність П. Тичини, набуває широкого
розмаху в передвоєнні, а особливо — повоєнні роки. З 1938р. і до кінця
життя він — депутат Верховної Ради УРСР, протягом двох скликань був її
Головою, обирався депутатом Верховної Ради СРСР кількох скликань.
Академік АН УРСР (з 1929р.), він у передвоєнні та в перші воєнні роки
працює директором Інституту літератури АН УРСР, а з 1943 по 1948р. —
міністром освіти Радянської України.
В часи Великої Вітчизняної війни П. Тичина був прийнятий до членів КПРС.
Згодом він неодноразово обирався членом ЦК КП України. Поет удостоєний
звання Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної премії СРСР та
Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.
Помер П. Г. Тичина 16 вересня 1967р. в Києві.
Перші відомі нам вірші Тичини (з тих, що збереглися) датовані 1906 —
1908 pp., і серед них, ще геть «невстояних» і в формі, і в змісті, є
така маленька перлина, як «Блакить мою душу овіяла».
