На світі є дуже багато вродливих людей. Такі красиві дівчата, мужні хлопці. Але хтозна, які вони всередині? Я вважаю, що людина повинна піклуватися не про свою зовнішню красу, а про свій внітрішній емоційний та духовний стан. Не раз бувало: он, сидить на скамійці дівчина чарівної краси. Підійдеш, а вона за характером найсправжнісінька грубіянка! Недарма кажуть, що зовнішність брехлива. Або, наприклад, йде, на вигляд, мужній та вродливий хлопець. А якщо познайомитися з ним ближче, виявиться, що він палить, п'є... Одже, лише внутрішня краса людини може врятувати світ!
Думаю, що багато кому приємно дивитися на симпатичне дівоче обличчя з обкладинки глянсового журналу, на милу дитину, на елегантного чоловіка. Ми милуємося красивими людьми. А Антуан де Сент-Екзюпері у своїй знаменитій казці «Маленький принц» сказав: «Найголовніше — те, чого очима не побачиш». Що це — «те»? Що є найголовнішим у нас, чого ми не бачимо? Душу? Вихопіть, щира краса людини насправді непомітна. Але якось же вона виявляється... В милосерді, чуйності, здатності любити... Згадаємо добре чудовисько з казки «Червоненька квіточка», якого Настенька покохала саме за красу душі. Згадаємо дзвонаря Квазімодо з «Собору Паризької Богоматері» Гюго, під потворною зовнішністю якого виявилися світлі почуття. Але ж некрасивим і інвалідам набагато важче зберегти щиросердечну красу, аніж звичайним людям. Саме обділені Богом фізично, вони нерідко бувають озлоблені на увесь світ. Якою ж силою душі треба володіти, щоб не образитися за таких обставин на всіх? Одного разу я прочитала в якійсь газеті історію дівчини, прикутої до інвалідного крісла. Ця дівчина вийшла заміж і, за її словами, зовсім щаслива. Бабусі на лавочці біля під'їзду, звичайно, розпускали плітки: «Дівчисько-то — інвалід, В тут раптом — весілля! Ну яка дружина з каліки?» Не знали бабусі, що дівчина ця — не звичайна, а «чудова» — так називає її чоловік. Не знали вони й іншого: у молодої подружньої пари багато друзів, які приходять до їхнього будинку, щоб поспілкуватися із завжди веселою і привітною господинею. І для них не існує інвалідного крісла, вони його просто не помічають... Краса внутрішня непомітна, вона виявляється в усіх учинках людини, — у її душі. Це гармонія із самим собою та навколишнім світом. Вона руйнує стіну нерозуміння, зла, ненависті. Вона зігріває всіх, хто знаходиться поруч з людиною, яка її випромінює. Чи знає хто-небудь, звідкіля береться ця душевна краса? І звідкіля береться душевне каліцтво? Мені здається, що все це дано понад силу. Шкода тільки, що людей, красивих щирою красою, так мало. Але вони є, і це вселяє оптимізм. Напевно, той, хто не оцінить цю красу, не оцінить уже нічого в людині, навіть привабливу зовнішність... І я впевнена, що щира душевна краса — це та сама краса, що врятує світ.
Каждый человек в своё время ходит в школу. С каждым годом человек естественно взрослеет и переходит в новый класс, где с каждым годом материал усложняется. Иногда я задаю себе вопрос : " В каком бы классе я бы хотел учиться?" Я бы хотел учиться в 1 классе. Очень хотелось бы вспомнить те дни, когда я вместе с мамой с букетом цветов в первый раз ходил в школу. Хотелось бы вспомнить первые уроки нашего первого учителя, как она учила нас писать, считать и читать. Я бы хотел снова читать свой стишок на последнем звонке. Первый класс - это мой самый любимый и запоминающийся класс. Я очень хорошо помню, как я бегал с мальчиками и девочками, прыгал и не стоял на месте. Конечно было очень здорово. Вот почему я бы хотел снова оказаться в первом классе. И всё же, детство - самая весёлая пора. Удачи)))
