1941 – 1945 – великие и страшные годы для нашей страны, для всего мира! Сколько людей погибло в сражениях второй мировой и Великой Отечественной войн! И не просто людей, а людей настоящих, героических. Таких, как Алексей Мересьев – герой «Повести о настоящем человеке» Бориса Полевого.
«Лётчик Алексей Мересьев попал в двойные клещи» и был сбит фашистским асом. Самолёт советского пилота упал в лес, а сам он, чтобы добраться до людей, полз по снегу, преодолевая боль, голод и холод, восемнадцать суток! Это непросто сделать даже здоровому и сытому человеку, а ведь Алексей был ранен и питался только тем, что мог найти по пути.
Ему повезло: однажды утром, когда силы совсем закончились, он встретил двух мальчишек, которые с помощью старших, жителей деревни Плавни, спасли лётчика.
Жилось людям из Плавней несладко. Немцы разгромили всю деревню и убили несколько человек. Но большинству жителей удалось сбежать, оставив всё своё добро. Они смогли найти в себе силы, чтобы продолжать жить.
Все очень сочувственно относились к Алексею, старались подкармливать его, несмотря на то, что самим нечего было есть. Но ведь если бы люди не помогали друг другу, фашистской Германии удалось бы поработить весь мир!
Второй сложный этап в жизни Мересьева произошёл уже в госпитале, когда он узнал, что ноги его поражены гангреной и без операции он умрёт. Алексей не хотел оставаться без ног, поэтому постоянно просил врачей подождать ещё немного. Лётчик надеялся, что какое-нибудь средство ему поможет. Но все надежды были тщетны.
После ампутации Алексей потерял всякую надежду на прежнюю жизнь и на возможность летать. Но тут Мересьев получил неожиданную помощь от нового обитателя палаты – Комиссара. Сначала тот поддержал молодого человека, вручив ему пачку писем – от однополчан, от любимой девушки. А потом Комиссар рассказал Алексею о лётчике, который смог летать без ноги. Мересьев понял, что для того, чтобы вернуться в строй, чтобы летать, недостаточно просто лежать на кровати.
Комиссар, встретившийся на жизненном пути Алексея Мересьева, был настоящим человеком. Он нашёл свои, нужные «ниточки» ко всем и, когда умер от ран, его как родного и близкого человека оплакивали все – и раненые, и медицинский персонал госпиталя.
Лётчику Алексею Мересьеву удалось добиться цели, к которой он шёл с таким упорством. После долгих тренировок он снова поднялся в воздух, снова воевал, снова сбивал фашистские самолёты. Он – пример того, как человек благодаря собственной силе воли, настойчивости, целеустремлённости преодолевает не только различные жизненные обстоятельства, но даже непоправимое физическое увечье.
<span>Герой повести Бориса Полевого – действительно настоящий человек! Именно такие люди 65 лет назад одержали победу над гитлеровскими полчищами и освободили мир от фашизма. </span>
Справжній друг завжди прийде тобі на допомогу.
Добрий друг радіє, коли тобі буває весело.
Найкращий друг - це той, з ким можна помовчати.
Іван Франко у своїй історичній повісті «Захар Беркут» звернувся до подій сивої давнини. Він відкрив завісу над далеким минулим, оживив його, наповнив оптимістичним звучанням. І Про події, описані І. Франком, збереглося мало документальних даних. Відомо, що під час походу 1241 року орда проходила через місцевості, описані в творі, але в літописах немає жодної згадки про загибель ворожих загонів. Письменник у передмові до повісті писав, що пішов за легендою. Але невідомо за якою. У переказі, записаному в Закарпатті, розповідається про похід 1241 року. Там зокрема сказано, що русини підрубили дерева, склали в купи каміння і перегородили воду. Поширений у Польщі переказ про боротьбу народу з монголами розповідає, що мешканці відсікли відступ монголам у єдиному вузькому проході. Коли засліплені люттю вороги ввійшли в долину, «…почали валитися на них дерева і відламки скель. Монголів, таким чином, зовсім було винищено». Багато спільного мають закарпатська і польська легенди. Особливий наголос у них зроблений на допомозі народові самих природних умов життя. Якщо І. Франко використав не ці два відомі перекази, а інший, то він, безумовно, був дуже близький до них за змістом.
Справді існує село Тухля, про яке розповідається в повісті. Збереглися перекази про походження назви села, пов’язаної з загибеллю великої кількості ординців, від яких по всій околиці йшов тухлий сморід. Тож події, описані в творі І. Франка, справді мали місце в реальному житті.
Війна несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю доросслих, які зі зброєю в руках пішли на фронт. Та як почувалися дітиі підлітки, багато з яких залишилися без піклування старших, без дахунад головою, перед щоденною смертельною небезпекою? На собі, своїйдолі відчув чорний подих смерті і Григір Тютюнник. Пізніше, ставшиписьменником, він не зміг не описати тих страхіть, які випали на долюпокоління. Розповідь про дітей війни — основна тема його творчості,зокрема повісті «Климко».
Головний герой, як і сам письменник, залишився сиротою, виховуувався у дядька, доки той не загинув від німецької бомби. Вже з початку повісті ми бачимо, що хлопчик серйозний, відповідальний. А зі смертюдядька йому і зовсім довелося покладатись тільки на себе. І Климко,і його друг Зульфат — чуйні, чутливі до чужого горя. Самі беззахисні,вони прихистили у себе свою вчительку з її немовлям. Зрозумівши, щозапасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов’янськ по сіль, наяку можна було наміняти харчів. Подорож далека й безпечна, але Климмко готовий терпіти холод і голод заради Зульфата, заради Наталії Мииколаївни і її дитинчати. Взаємодопомога — характерна риса майже всіхгероїв оповідання. На перший погляд безпорадна людина у трагічнійситуації знаходить сили і можливість допомогти іншій: хлопці допомаагають вчительці, старий безногий швець разом з голодним Климком ряятують молоденьку дівчину від облави, чужа жінка доглядає хворогоКлимка і навіть запрошує залишитися жити у неї. Біда зближує, згурртовує людей, виявляє глибини людської душі: доброту, порядність оддних і жорстокість та підлість інших.
Фінал оповідання — трагічний. Климко загинув від фашистської куліуже біля самого дома, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла надорогу сіль».
Ця повість страшна своєю правдою про війну і красивою правдоюпро благородних людей.Схиляючи голову перед пам’яттю дітей, що загинули на війні, ми маєємо докласти всіх зусиль, аби не опалював вогонь війни душі дітей.
