<span>Веселе літо згасло. Вересень зробився повноправним господарем у природі. Незвично холодно стає вранці й уночі. Лише вдень пригріває сонечко, немов намагається нагадати про літо. Поля відпочивають після виснажливої тривалої праці. Уже подарували господарям свій золотавий урожай садки. Усюди відчувається прохолодний подих осені. Сіре небо все частіше затягають низькі хмари. Сіється дрібний дощ. </span>
<span>Ліс стоїть сумний і мовчазний, здається, що він глибоко замислився. Дуже скоро деревам доведеться геть роздягнутися, скинути своє важке вбрання, а згодом і підставити гілки хуртовині. </span>
<span>Повільно кружляє в повітрі жовтогарячий листок. Тонкі осички сумовито риплять на галявині, ще не зазнавши довгого передзимового сну. Навкруги трухлявого пня скупчилися стрункі опеньки. їх дуже багато, і кожен із грибів так і проситься в кошик. Горобина обвисла червоними розкішними гронами. Листя липи з гострими почорнілими зубчиками здається вкритим тендітним оксамитом. </span>
<span>Нещодавно зелена трава припала до землі. Високо в небі роблять своє останнє прощальне коло запізнілі журавлі. Вони ще раз нагадують нам, що прийшла осіння пора. Журавлі відлітають у вирій і сумно курличуть. </span>
<span>У такі дні на якусь мить душу покриває світлий смуток. Ми поринаємо в роздуми про сенс людського існування. Усе це є ознаками того, що настала найкрасивіша пора року, яку оспівували художники, композитори, поети. Настала золота осінь. </span>
Який я дідусь? Я солдат-ветеран.
І огортала ніжна тінь славетне сельще Ірпінь.
А дід Мусій простує за внучас у тихий яр.
До Івана Яроша якось непомітно вчепилося прізвисько Дунай.
О чарівнице-природо! Нащо ти мене вабиш своїм чаром.
Кінь Тягнибіда розумніший і добріший за Мурая.
1. Пройшов дощ, і дерева заясніли під сонцем.
2. Не треба сліз і непотрібен сміх.
3. Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки.
4. Серцю дано не бідніти, і думам не дано всихать!
5. Щастя твоє летить, і радість твоя розгорнула крила, і погожий день обіймає по-батьківському.
6. Запахла осінь в’ялим тютюном, та яблуками, та тогким туманом...
7. Повітря тремтить від спеки, а в рібнім мареві танцюють далекі тополі.
8. Там нікого не було - і Остап з Соломією присіли на мішках.
Вишивка - це душа нашого народу. Розглядаючи різноманітні орнаменти, можна зрозуміти, чим жили люди, у що вірили, що цінували. Вишивав наш народ рушники, ікони, картини, вбрання. Вишивка символізувала здоров’я і красу, віщувала щасливу долю. Вишивані речі передавали із покоління в покоління, тому вони ще символізували родинну пам'ять.
Вишивані рушники та одяг були оберегом людини від лихого ока та зла. Коли людина створювала речі, то вона вкладала у них усю душу, намагаючись зробити справжній оберіг. Роздивляючись тонку роботу майстрів, можна тільки дивуватися їхній закоханості у роботу та щирій вірі у те, що їх виріб обов’язково принесе людині щастя, добробут, любов.
Шапка для українців була дуже важливим предметом. Поганою прикметою було загубити її. Без шапки не виходили з хати. Коли заходили до приміщення, шапку відразу знімали.
Влітку чоловіки, особливо селяне, часто носили брилі. Цей головний убір був дуже поширеним в Україні. Бриль – це чоловічий солом’яний капелюх. Бриль дуде практичний і добре захищає від дощу та сонця. Цей різновид капелюха обов'язково був у кожного українського хлібороба. Шапка запорожського казака була його гордістю. На Січі у кожного куріня головний убір був своєї форми, не схожої на інші. У курінях були майстри, що шили ці шапки.
Навіть у літню спеку козаки не знімали хутряних шапок. Верхня частина козацької шапки була видовженою, а сама шапка - високою і загостреною. Іноді шапки прикрашали срібною китицею. У відлогах шапки козак-запорожець зберігав невеличкі власні речі, такі як тютюн, люльку та кресало. Таким чином, шапка заміняла козаку кишені.
Шапка також була символом козацької честі. Якщо казак втрачав шапку, навіть на полі бою, це було для нього безчестям.
