<span>Природа — то країна, де з'являється на світ кохання, де народжуються мелодії серця. Красу Полісся і ніжну любов відобразила Леся Українка в драмі-феєрії "Лісова пісня". У своєму творі письменниця возвеличила почуття кохання, що здатне міцно єднати душі і створити незримі струни між світом земним і якимсь іншим, загадковим, непізнанним, але існуючим навколо нас. Саме кохання, породжене природою, поєднує Мавку і Лукаша — лісовий дух і звичайного земного хлопця. </span>
<span>Ідею вічності справжнього-кохання втілила Леся Українка в образі Мавки. У серці цієї дівчини, незважаючи на бурі життя і страждання, які довелося їй зазнати, цвіла, мов квітка, любов, що розцвіла і стала вічним вогнем душі. Серце Мавки палало коханням, заради якого вона була здатна піти на самопожертву, терпіти муки земного світу, де панують обов'язки і численні забобони: </span>
Ответ:
Лис Микита - головний образ однойменної літературної казки Івана Яковича Франка. Це дуже прехитрий звір, який славився у лісі своєю сміливістю і винахідливістю. Як його не намагалися впіймати люди,він завжди відгадував і минав їх ловушки. Сміливість і винахідливість зробили лиса дуже гордим і хвалькуватим. Одного разу він пообіцяв, що вкраде курку на базарі серед білого дня.
Коли собаки загнали Микиту у діжку з фарбою, він вже й жалкував, що так необережно вихвалявся, проте коли після перефарбування його не впізнали звірі,починає брехати.
Цілий рік хитрий лис водив за носа всіх жителів лісу, аж поки не видав себе, завивши разом з лисицями. Ось тоді і наступила справедлива кара - Микиту розірвали лісові мешканці.
Якби не гординя і брехня , то жив би лис Микита ще довго- предовго, а так сам собі заподіяв смерть.
Объяснение:
<span>Жила в лісі білка.Одна сім'я прийшла в ліс і побачили білочку.Вона була руда,у неї був пухнасте хутро.Сім'ї сподобалася білка.Хлопчик вдавався до неї коли міг і приносив їжі.Потім йому захотілося її забрати до себе додому.</span>
Батьківщина — що вона для мене значить
...Любіть Україну у сні й наяву,
Вишневу свою Україну...
В. Сосюра
Щасливі ми, що народилися і живемо на такій чудовій мальовничій землі — в нашій славній Україні.
Любов до Батьківщини починається з любові до рідної хати, стежки дитинства, до мудрості народної казки. Не знаючи історії рідного народу, не можна бути громадянином своєї держави.
Як і для кожного з нас, Батьківщина для мене — це місто, де я народився і живу, де живуть і працюють мої батьки, — земля моїх пращурів!
Батьківщина — це рідний дім, де на тебе чекають завжди з любов'ю і надією; це місце, до якого людина завжди повертається, де б вона не мандрувала у світі.
Батьківщина — це все, що мене оточує: і небо, і зорі; ліси і поля; люди, які поруч зі мною в радості чи смутку; це те, що підтримує людину у час негоди, дає сили пережити усі негаразди.
Нехай рідна земля пошле нам силу для життя. Подивімося на голубе небо і думкою, як у тій чудовій пісні, полинемо аж до сонця і зірок і поглянемо на трепетну Землю, — і тоді відкриється нам на зелено-голубому лоні планети край, що нагадує собою серце, — і це Україна, співуча рідна моя земля.
Чому я спізнився?
Це я запізнився до вас на урок?
Та знаєте, скільки я звідав морок?!
А ви поміркуйте: уранці спросоння
будильник ударив мене по долоні.
Хотів я проснутись, та, бісова сплюха,
подушка мені приліпилась до вуха.
Почав я взуватись, а тут черевик
вчинив на всю хату і лемент, і крик:
- Куди ти від мене сховав мою ногу?
- Прийшлося бабусю гукать на підмогу.
- А вийшов – надворі попав у біду:
дід вишні обносив у нашім саду.
Так я того діда вже так налякав,
що сам на бігу розпанахав рукав.
А потім я довго втікав од кота:
бляшанку чіпляв він мені до хвоста.
Якого хвоста? Кіт же просто не знає
про те, що хвостів у дітей не буває.
А потім зненацька, ще й посеред шляху
накинулась річка на мене, невдаху.
Відкинув я річку подалі від книг,
а сам – то вже ледь роздягнутися встиг!
<span>Ну й плавала річка у мене на спині – </span>
аж губи у неї зробилися сині!
А потім… А потім страшна, аж зелена,
копиця з розгону полізла на мене!
А потім… Ось бачьте, під оком – синець!
То в мене з рогатки вціляв горобець!
А потім… Та, врешті, хіба цього мало?
Коли б ви хоч трохи такого зазнали,
то ви б не питали нікого й ніколи,
<span>чого це до хлопців спізняються школи…</span>