З народженням кожної людини формується суспільство. Іноді воно доброзичливе і співчутливе, та, частіше, сурове і несправедливе. Можна довго говорити: "В який жорстокий час ми живемо", а самому, потрапивши в цей бурхливий потік жадібності, суровості, злості - стати таким же. Так було завжди, і завжди так буде. Адже не дарма говориться в народі "з ким поведешся - того й наберешся". Та чи всі змиряються? Чи всі погоджуються і пливуть за течією життя? О, як же я надіюся, що ні! Людина сама обирає свій шлях. Одні, опустивши голову, обирають змиритися і йдуть за долею в потоці з усима, не маючи ні сил, ні бажання щось змінити. Другі - гордовито тримають свою голову, але теж пливуть за цим брудним потоком. Вони вважають себе гідними лідерами - та не міняють нічого. Якось мені довелося чути одну історію, про трьох хворих людей. Коли лікар підтвердив їхні смертельні діагнози: один - тихенько ліг на ліжко, повернувся до стіни, та й заплакав; другий - сів на стільця і тільки твердив: "Щось робити.... Треба щось робити..."; а третій - в думках молився Богу і пішов за лікарем, намагаючись з’ясувати, чи є якесь можливе лікування. Закінчилася історія тим, що перший, лежачи обличчям до стіни, так і помер до кінця тижня. Другий, наче, щось і хотів зробити, але не зробив. Чекала його смерть через місяць. Третій теж помер, але прожив, зі своєю сім’єю, ще 10 років. Тож вірю я, що є люди, які незважаючи на труднощі, мають сили духу та волі, протистояти зрадам, злу, байдужості і, навіть, смерті, як в тій історії про трьох смертельно хворих.
Насторожі , анічичирк , до ладу, чимраз, на-гора, нарозхват, по правді, один в один, коли-не-коли, на гамуз, без угаву, до останку, на весну, на льоту, зозла.
<span>Епоха не цінує геніїв за життя - вона згадує про них надто пізно. Якась жорстока закономірність: час палить, нищить генія невблаганними вироками, а коли збагне, що дух його - безсмертний, схиляється в пошані й каятті.</span> <span>Багато їх, геніїв - патріотів землі української, що відстоювали свою державу у XX столітті, захищали й підносили духовну культуру народу, та визначна роль у цьому належить Василеві Семеновичу Стусу.</span> <span>Син селян із Вінниччини, 1938 року народження, рано звідав тяжку селянську працю, солоний піт, смак хліба насущного. Босоногому школяреві цікаво було навчатися, а згодом навчання стало основою його дитячих літ, через що у п'ятнадцятирічному віці був зарахований студентом педінституту. Мріяв вчити дітей, прищеплювати їм любов до України. В армії змужнів, а, повернувшись, навчається в аспірантурі, пише поезії, хоч не наважувався себе назвати ще поетом: „Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них - як на мене - путящі... Якби було краще жити, я б віршів не писав, а - робив би коло землі"</span>
<span><span>Та з другої половини 60-их років розпочався мертвотний період застою, переслідування всіх, чиї погляди та переконання не збігалися з офіційними канонами, їм чіпляли ярлики „націоналістів", заарештовували, кидали до в'язниць та гулагівських таборів.</span></span>