<span>Біблія — одна з найвизначніших пам’яток світової культури, без якої не можна уявити собі розвиток письменства багатьох народів, серед них і українського. Впродовж тривалого часу Біблія (грецьке — книга) сприймалася тільки як сукупність релігійних текстів. Насправді ж у ній зібрано твори, які формувалися на Близькому Сході та 14</span>В Середземномор’ї від XII ст. до н. є. до II ст. н. є. У них втілилися уявлення людей про будову Всесвіту, походження людей, філософські роздуми, морально-етичні настанови, що не втратили своєї актуальності й досі. Кожна людина у цій книзі може знайти для себе щось важливе, близьке й зрозуміле. Не випадково ця Книга Книг і донині надихає митців на нові твори, залишається джерелом одвічних пошуків людиною смислу життя.<span>Біблія — це звід 50 книг. Складається з двох частин: Старого Завіту (Заповіту), що визнається за Святе Письмо іудаїзмом і християнством, та Нового Завіту — Святого Письма лише у християн. Старий Завіт складається з книг літописно-розповідних (книга Буття, книга Виходу, книги Ісуса Навина, Суддів, чотири книги Царств, книга притч Соломоната ін.), художніх (Твори Пророків, книга Іова) та суто ліричних (Псалтир, Пісня Пісень). Започаткував Святе Письмо Мойсей, а закінчили Христові апостоли. У Новому Завіті докладно йдеться про життя Ісуса Христа, його вчення, вчинені ним чудеса, його мученицьку смерть,воскресіння з мертвих і вічне життя. Розповідається про це в чотирьох Євангеліях святих апостолів — Матвія, Марка, Луки та Іоанна. Вражаючу картину страшного суду подає остання Книга Святого Письма Апокаліпсис, або Одкровення Іоанна Богослова.</span><span>У нашій культурі Біблія посідає особливе місце — з Остромирового Євангелія починається давньоруська рукописна книжність, з «Апостола» (1574 р.) та Острозької Біблії (1581 р.) — українське книгодрукування. Біблія використовується нашими книжниками ХІ-ХІІІ ст, зокрема літописцями (наприклад, Нестором у «Повісті временнихліт»), письменниками XIV—XVIII та ХІХ-ХХ ст. У 1868-1871 рр. переклад Біблії українською мовою здійснив відомий митець — Пантелеймон Куліш.</span>
Зимой ночь наступает очень рано
Когда спишь ночь пролетает незаметно
Я хочу стати пожежнииком. Ця професія подобувалась мені ще з дитинства.Тому що пожежник не тільки врятовує людей а і їх оселі.
Дубом це прикметник а дуб, дуби це іменники:
дуб(-0-)3зв.,3б.
дуби(-0-0)4зв.,4б.
дубом(-0-0-)5зв.,5б.
Дерева цілий день вимітали небо своїми зеленими мітлами, і надвечір з-за хмар таки виглянуло сонце. Воно було велике і засоромлене. Гроза змила втому не лише з вродливої природи - я майже фізично відчував, як у грудях забрунькувала радість...
Я сів на лавку в скверику й усміхався деревам, сонцю, пошматованим хмарам і перехожим. Потім поруч зі мною сіла дівчина. Вона, теж радіючи всім єством, жадібно впивала очима красу надвечір'я...
- Чому ви посміхаєтесь?
Вона здивовано глянула на мене і відповіла:
- Хіба я знаю?
Ми сиділи і посміхалися всім і всьому, а я - трішечки - посміхався лише для неї, і вона - трішечки - посміхалася лише для мене. І нам було прекрасно і весело, і між нами не було нічого, крім німої щирості.
- Боже мій, до чого тепер безсоромна молодь! - зупинився біля нас перехожий, сповнений гніву. Це був такий дисонанс* у надвечірній радості, що різонув навіть мої немузикальні вуха. Але я посміхнувся йому й мовив:
- Це ви, мабуть, не про нас кажете...
- Ні, я кажу про вас! - перехожий аж тупнув ногою.
- Даруйте, але ми нічого не робимо.
- Хіба можна так зухвало показувати всьому світу своє щастя?
- У нас немає ніякого щастя, - посміхнулася йому дівчина. - У нас є тільки радість.
- І до того ж, у кожного своя, - докинув я.
- Ви ображаєте людей, ви своєю поведінкою наводите тінь на теперішню молодь, - вичитував нас перехожий.
- Хіба посмішка може когось образити або накинути тінь? - допитувався я, хоч і не сподівався ніякої відповіді.
Я знав, що він повчатиме нас, доки не зіпсує настрою і мені, і дівчині, і вечорові. А потім піде, задоволений собою так, ніби й справді утнув щось дуже гарне.
- Ну, чого ви сидите перед очима у всіх і шкірите зуби? - дощуль-пувався він. - Хіба для вас мало закутків?
- Чого це посмішки треба ховати по закутках?
- Бо треба поводитись пристойно.
- Ви, певне, думаєте, що ми... закохані? - раптом запитала дівчина.
- У всякому разі, якісь там фиглі-миглі між вами є, і не треба ними муляти очі порядним людям.
- Та ми навіть не знайомі! - засміялася дівчина.
Від несподіванки він ледве не став кам'яним монументом.
- Як? Ви навіть не знайомі? І ви сидите поруч і посміхаєтесь одне одному перед очима цілого міста?
Мені здавалося, що він репне від гніву. Він так заходився шпарувати нас банальностями, що навіть сонце спіткнулося і нахромилося на вістря тополі. Я хотів уже заткнути вуха і сторчма кинутися, куди влучу..