<span>А те, що Ткач, – то лиш дарунок долі. Душа моя в розкриллі. Сто сторіч в розкриллі дум на світанковім полі, Там десь і мати, молода і гарна, Збирає сонце та роняє роси… Можливо, я б забув, що я Микула, Що мати до схід сонця устає. Що батько, дід і пращур наш викула – усі ми, всі – селяни. Всі – як є. Про те душа забути не дає. Буває так тривожно, до одчаю, остудить душу молодість ланів…»</span>
Отож він, «син Землі і Сонця», проростаючи крізь асфальти і трамваї, лине подумки (а у вільну хвилину насправді) до материзни – до Сахнівки, перейменованої в Ленінівку, де народився недільного ранку 4 січня 1942 року.
– Не раз задумувався над тим, що у мені з самого дитинства живе якесь особливе відчуття степу, хоч я й народився в глибокому Поліссі. Часом задумуюсь, що хтось із недалеких предків був степовиком. Проте опрацьовані архівні документи показали, що всі мої предки далі ніж до сьомого покоління народжувалися й виростали на рідній моїй Чернігівщині, – звіряє душу мій співрозмовник. – Отже – всі вони поліщуки.
П’ять років Микола Михайлович невтомно досліджуватиме свій родовід. І цьогоріч побачить світ книга «Раю мій, розмаю», в якій напише: «Коли дід Веремій, кремезний у плечах і високий на зріст, ішов до млина, то закривав плечима сонце, і на все село падала тінь. Батько був міцний у руках і міг сам доправити колоду на зруби…».
Він, наймолодший син, зростом не в діда і не в батька, але талант до всілякої роботи успадкував генетично – і став на всі руки майстром.
Дорога до себе
Троє братів Ткачів спершу стверджувалися як будівельники, водночас ще з дитинства захоплюючись мистецтвом. Микола після торгово-кооперативного і технічного училищ, столярування на меблевій фабриці в Одесі, строкової армійської служби працюватиме в Чернігові, в будівельному управлінні столяром-теслею, інструктором фізкультури. Згодом – інженером: плануватиме перспективні села Придесення. По закінченні Київського інженерно-будівельного інституту – майстром на будівництві корпусів кібернетичного центру, головним інженером ЖЕКу.
– Десь на початку сімдесятих років філософія мого життя стала поступово видозмінюватися в царині побуту. Захопився практиками систем здорового способу життя: голодуванням, сироїдством, травознавством… Паралельно досліджував глибини народної культури та давньої письменності, ствердився як науковець. Шив для себе одяг у народному стилі, зайнявся різьб’ярством. Ці захоплення попервах розділяв з Михайлом, пізніше – з дружиною, Надією Данилевською. Були 13 років на творчих хлібах: ремонтували клуби в колгоспах, збирали фольклор, творили, – відтворює Микола Ткач віхи трудового шляху. – З 1998 року – викладач Київського національного університету культури і мистецтва. Доцент і професор.
Та де б не був і чим би не займався, «дитинство стукатиме у вікно столичної міської квартири» і поетична муза не даватиме спокою. Вірші, як зізнається, стануть визволенням із суєти суєт і кайданів буденності.
<span>«Вигою віршами болі» </span> Не помічаємо плину часу, Микола Михайлович бентежно читає вірші – почергово із трьох недавніх поетичних збірок: «Вино з тюльпанів», «У володіннях Волоса», «Земля і люди».
У голосі «обнімаються» радість і сум-печаль і беруть, образно кажучи, в полон мою душу. Автор вміє зачепити за живе, пробудити струни серця. Ще в шкільні роки Микола Ткач читатиме вірші зі сцени, перемагатиме на конкурсах читців. Згодом керуватиме гуртком художнього читання в училищі.
Декламування чужих рядків перейде в потребу писати самому. І в його поезіях, за словами незабутнього Олеся Гончара, «є суголосність, людина постає в міцній внутрішній цільності душі». А ще у віршах дуже багато болю, справжнього болю.
– Усіх тих поневірянь, принижень людської гідності, що довелося зазнати мені в дитинстві, важко навіть описати. Вони залишили в душі відчуття гніту, несправедливості й неволі, – бринить печаллю голос мого співрозмовника. – Куди б я не йшов – повертаюсь до села, до Матусі, до Бога. «Моє село – це вранішня яса… Тут все своє. Й таке близьке – до болю. Тут кожна згадка в казку вироста».
«І світять зорі вічної любові…»
Брати Ткачі на родовому обійсті склали матері нову хату. Верховодив роботами найстарший (нині вже покійний) Андрій, тесля із Архангельська. Згодом Микола обклав стіни хати цеглою і зробив відмостку. «Ой, щаслива ж, казали в селі, Михайлиха, а те щастя ночами боліло до сліз». Бо чоловік безвісти пропав на фронтах Вітчизняної війни, і виводити в люди трьох синів довелося самотужки.
На жаль, із батьком він розминувся в цьому житті. А ось першою творчою перемогою став вірш про матір, опублікований журналом «Ранок» 1969 року. Вже проростає в третє покоління, а образ матері – немов любові заповіт, що оберігає, надихає і засте
дядько [д'ад'ко] - 6 букв, 5 звуків, 2 склади. (звуків тому що м'який знак не позначає звука). Схема до слова дядько: = 0 = - 0 Букви: д, я, д, ь, к, о. Звуки:
Уже на порозі затишної оселі моєї бабусі я вловлюю запах пиріжків. Ох, ці пиріжки! Вони такі смачнючі! Ми всі її онуки тільки й мріємо скоріше приїхати до неї в гості на пиріжки. Бо її пиріжки, на наше переконання, — це неперевершений кулінарний витвір мистецтва. Бабуся знає, як ми полюбляємо її пиріжки, тому завжди до нашого приїзду намагається приготувати чималенько. Мені приємно спостерігати, як бабуся готує цей неповторний виріб з неземним смаком. Спершу вона готує запарку з молока, борошна, цукру та дріжджів. Поки запарка настоюється, щоб почати підходити, тобто мають з'явитися бульбашки, вона готує «поле діяльності».
Усе з кухонного столу прибирається, бо віднині на цьому плацдармі будуть з'являтися пухкенькі, пахучі, візерунчасті пиріжечки. Бабуся кожен пиріжок прикрашає то листочком, то колосочком, то зубчиками, то якимись квіточками. Я помітила, що бабуся завжди вдягає чистенький білий фартушок, ніби готується до якогось святкового дійства. А ще вона посміхається до кожного пиріжка ще й примовляє: «От славний козачок! А ходи-но до свого війська!» — і саджає його в рядочок до інших на лист. Коли стрункі ряди пиріжків — козачків заповнені, вона змащує їх яйцем, збитим із молоком. До того ж робить це великою гусячою пір'їною. Для мене це якесь чародійство: і пір'їна, і примовляння бабусі, і її святковий вигляд. Може, тому й пиріжки такі смачні — пресмачні.
Любов до рідної мови, любов до рідної Батьківщини – невіддільні поняття. Вони споконвіку живуть у людських серцях і притаманні тим, хто шанує історію й культуру власного народу. Дійсно, не було жодного видатного письменника, який би не висловив любові до рідної мови, а також своєї тривоги за її долю. Дійсно, не було жодного поета, який би не покладав на рідну мову найсвітліших надій. Так склалося тому, що кожен митець бачив долю свого народу в майбутньому невіддільною від долі української мови.Мова – це душа народу. Немовля з перших днів свого існування чує рідну мову від матері, а потім, підростаючи, повторює перші пестливі слова. Це, звичайно, саме ті слова, які промовляла ще за сивої давнини над колискою молода жінка, чимось схожа на матусю. Ці слова сповнені почуттям, ніби квітка нектаром.Мелодійна та неповторна українська мова ввібрала в себе гомін лісів, полів, рік і морів землі нашої. Слова нашої мови переткані вишневим цвітом, барвінком, калиною.Українська мовна традиція сягає докняжих далеких часів. За часів Київської Русі наше слово повновладно зазвучало на державному рівні. Потім виникли школи, друкарні, які видавали не лише духовні твори, а й підручники, наукові трактати. Але шлях нашої мови був тернистим. Скільки заборон прийшлося зазнати українській мові, починаючи з часів Петра Першого! У 1863 році один із петербурзьких циркулярів переконував, що «малороссийского языка» взагалі не існує. З ужитку виганялися рідні до болю слова. Російський цар хотів, щоб люди забули, що таке Запорозька Січ, Україна, козак...ХІХ століття, означене в історії Європи як століття гуманізму, весни народів, виявилося для українців лютою зимою. Мова вмирала. Діялося це тоді, коли на сторожі духовності народу стояло могутнє слово Тараса Шевченка. Але від народу приховувалися найвищі прояви його духу. До розряду заборонених потрапили твори Івана Франка, Лесі Українки, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного.століття виявилося ще страшнішим. Українське слово бідувало, вмирало з голоду, плакало над страченим, але відроджувалося. І доки народ мав свою мову, його серце завжди оживало, гоїлося, сміялося.Сьогодні нашій державній мові потрібні не тільки відповідні законодавчі акти, але й наша духовна міць, любов до знань, справедливість, інтелігентність, наша національна самосвідомість.Поет схвильовано писав про державну мову України:Вона, як зоря пурпурова, Що сяє з небесних висот. І там, де звучить рідна мова, Живе український народ.Наша українська мова – це золота скарбниця душі народної, з якої ми виростаємо, якою живемо й завдяки якій маємо величне право й високу гордість іменуватися народом України.<span> </span>