<span>А те, що Ткач, – то лиш дарунок долі. Душа моя в розкриллі. Сто сторіч в розкриллі дум на світанковім полі, Там десь і мати, молода і гарна, Збирає сонце та роняє роси… Можливо, я б забув, що я Микула, Що мати до схід сонця устає. Що батько, дід і пращур наш викула – усі ми, всі – селяни. Всі – як є. Про те душа забути не дає. Буває так тривожно, до одчаю, остудить душу молодість ланів…»</span>
Отож він, «син Землі і Сонця», проростаючи крізь асфальти і трамваї, лине подумки (а у вільну хвилину насправді) до материзни – до Сахнівки, перейменованої в Ленінівку, де народився недільного ранку 4 січня 1942 року.
– Не раз задумувався над тим, що у мені з самого дитинства живе якесь особливе відчуття степу, хоч я й народився в глибокому Поліссі. Часом задумуюсь, що хтось із недалеких предків був степовиком. Проте опрацьовані архівні документи показали, що всі мої предки далі ніж до сьомого покоління народжувалися й виростали на рідній моїй Чернігівщині, – звіряє душу мій співрозмовник. – Отже – всі вони поліщуки.
П’ять років Микола Михайлович невтомно досліджуватиме свій родовід. І цьогоріч побачить світ книга «Раю мій, розмаю», в якій напише: «Коли дід Веремій, кремезний у плечах і високий на зріст, ішов до млина, то закривав плечима сонце, і на все село падала тінь. Батько був міцний у руках і міг сам доправити колоду на зруби…».
Він, наймолодший син, зростом не в діда і не в батька, але талант до всілякої роботи успадкував генетично – і став на всі руки майстром.
Дорога до себе
Троє братів Ткачів спершу стверджувалися як будівельники, водночас ще з дитинства захоплюючись мистецтвом. Микола після торгово-кооперативного і технічного училищ, столярування на меблевій фабриці в Одесі, строкової армійської служби працюватиме в Чернігові, в будівельному управлінні столяром-теслею, інструктором фізкультури. Згодом – інженером: плануватиме перспективні села Придесення. По закінченні Київського інженерно-будівельного інституту – майстром на будівництві корпусів кібернетичного центру, головним інженером ЖЕКу.
– Десь на початку сімдесятих років філософія мого життя стала поступово видозмінюватися в царині побуту. Захопився практиками систем здорового способу життя: голодуванням, сироїдством, травознавством… Паралельно досліджував глибини народної культури та давньої письменності, ствердився як науковець. Шив для себе одяг у народному стилі, зайнявся різьб’ярством. Ці захоплення попервах розділяв з Михайлом, пізніше – з дружиною, Надією Данилевською. Були 13 років на творчих хлібах: ремонтували клуби в колгоспах, збирали фольклор, творили, – відтворює Микола Ткач віхи трудового шляху. – З 1998 року – викладач Київського національного університету культури і мистецтва. Доцент і професор.
Та де б не був і чим би не займався, «дитинство стукатиме у вікно столичної міської квартири» і поетична муза не даватиме спокою. Вірші, як зізнається, стануть визволенням із суєти суєт і кайданів буденності.
<span>«Вигою віршами болі» </span> Не помічаємо плину часу, Микола Михайлович бентежно читає вірші – почергово із трьох недавніх поетичних збірок: «Вино з тюльпанів», «У володіннях Волоса», «Земля і люди».
У голосі «обнімаються» радість і сум-печаль і беруть, образно кажучи, в полон мою душу. Автор вміє зачепити за живе, пробудити струни серця. Ще в шкільні роки Микола Ткач читатиме вірші зі сцени, перемагатиме на конкурсах читців. Згодом керуватиме гуртком художнього читання в училищі.
Декламування чужих рядків перейде в потребу писати самому. І в його поезіях, за словами незабутнього Олеся Гончара, «є суголосність, людина постає в міцній внутрішній цільності душі». А ще у віршах дуже багато болю, справжнього болю.
– Усіх тих поневірянь, принижень людської гідності, що довелося зазнати мені в дитинстві, важко навіть описати. Вони залишили в душі відчуття гніту, несправедливості й неволі, – бринить печаллю голос мого співрозмовника. – Куди б я не йшов – повертаюсь до села, до Матусі, до Бога. «Моє село – це вранішня яса… Тут все своє. Й таке близьке – до болю. Тут кожна згадка в казку вироста».
«І світять зорі вічної любові…»
Брати Ткачі на родовому обійсті склали матері нову хату. Верховодив роботами найстарший (нині вже покійний) Андрій, тесля із Архангельська. Згодом Микола обклав стіни хати цеглою і зробив відмостку. «Ой, щаслива ж, казали в селі, Михайлиха, а те щастя ночами боліло до сліз». Бо чоловік безвісти пропав на фронтах Вітчизняної війни, і виводити в люди трьох синів довелося самотужки.
На жаль, із батьком він розминувся в цьому житті. А ось першою творчою перемогою став вірш про матір, опублікований журналом «Ранок» 1969 року. Вже проростає в третє покоління, а образ матері – немов любові заповіт, що оберігає, надихає і засте
Наступила осінь. Сонце гріє ще майже по-літньому, прагнучи віддати останнє нерозтрачене тепло. На блакитному й чистому небі ще майже немає хмар. Тільки вітер став більше холодн і різким, нагадуючи про те, що надворі вже вересень місяць. Серед яркою зелені вже помітні перші провісники осіни: жовті й червоні листи. Незабаром вони обпадуть із дерев і покриють собою всі дороги й доріжки.Птаха вже починають збиратися в зграї, готуються до тривалого перельоту в теплі краї. Ще чується отовсюду їхній веселий гомін, щебетанье, які незабаром затихнуть до нової весни. Ще не почався сезон затяжних і бурхливих злив, однак небо вже зрідка супиться. Іноді на землю проливається дощ, але калюжі висихають відразу під останніми ласкавими променями сонця.По ранках стає холодніше. Небо в цей час дивно прозоре, чисте й високе. Здається, що начебто підсилився вітер розігнав всі хмари, розметав їх по далеких куточках, щоб ніщо не заважало сонцю дарувати нам своє тепло. Поряд із червоними листами червоніють і ягоди. Всі чагарники начебто спеціально прикрасилися до початку осіни. Ягоди різних розмірів тихенько погойдуються, залучаючи уваги птахів і маленьких звірків, які роблять запаси на зиму. У повітрі коштує особливий осінній аромат: запах свіжоскошеної трави, нагрітої за літо землі й спілих яблук.Природа одягається в яскраві осінні фарби, прагнучи покрасоваться перед приходом чорно-білої зими. Це схоже на прощальний карнавал, де золота осінь прагне показати всю свою красу. Швидкість і різкість жаркого літа йдуть, поступаючись місцем статечності й неквапливості, що більше відповідає нинішній порі року. Навіть докучливі комахи, раніше практично невловимі, тепер починають упадати в спячку. Їхнього руху, повільн і сонні, не дають забути про те, що осінь уже на порозі.<span>Але, перш ніж остаточно похолодає й зблякнуть яскраві фарби, має бути ще порадіти останньому привіту від теплої пори року: жіночому лету. Ця границя між літом і восени особливим-особливій-по^-особливому яскрава й помітна. Вона начебто вбрала в себе найбільш яскраві й теплі фарби, з'єднала тепло і яскравість літа з повільністю й затишком осіни. У цей час можна насолодитися останнім теплом і, під променями вже похолодів, але усе ще теплого сонечка, помріяти про майбутнє печені літні канікули.</span>
Соловей співає дуже дзвінко. Він дуже моторний і спритний. Соловейко песувається по землі стрибками. Він обережний і потайний. І побачити його вдається дуже рідко.
