<span>Даніель Дефо. Письменник, ім'я якого добре знають як
дорослі, так і діти. Світова його слава тримається перш за все на його романі
«Пригоди Робінзона Крузо». Роман, який ось уже більше двох століть читають у
всьому світі. Він передається з покоління в покоління, і онуки читають його з не
меншим захопленням, ніж батьки й дідусі.
Чим же так приваблює читачів
герой роману Робінзон Крузо? Що особисто мені подобається в ньому? А те, що він
великий трудівник, людина невтомної енергії, оптиміст. Інший на його місці
загинув би, опинившись у таких обставинах. Робінзон опинився сам на острові,
йому протистояв світ, глибоко байдужий до нього, який навіть не знав про його
існування. Море, вітер, дощі і цей острів з його дикою флорою і фауною — ось
усе, що оточувало Робінзона. І варто було йому хоч на хвилину опустити руки,
відмовитися від щохвилинної боротьби з грізними силами природи, цей острів,
напевно, став би його могилою. Але він зумів напружити свій розум, силу волі,
щоб у таких екстремальних умовах не тільки вижити, а й залишитися людиною. Для
цього йому необхідно було оволодіти не тільки багатьма професіями (що він і
зробив), а навіть законами оточуючого світу. Не може не приваблювати в Робінзоні
і наполегливість, цілеспрямованість. Він збудував собі житло-фортецю, зумів з
кількох зерняток виростити врожай пшениці, перетворити диких кіз на свійських
тварин, зростити виноградну лозу. А ще мені подобається в цьому герої те, що вже
з перших днів перебування на острові він насаджує дерева, приручає тварин. Він
ніколи не дає собі послаблення, чітко планує свій день: спочатку читає Священне
Писання, далі —- полювання, сортування, сушіння й приготування їжі, догляд за
худобою, робота по господарству.
Заповітною його мрією було збудувати
човен і нарешті вибратися з цього острова. Він знайшов відповідне дерево,
повалив його й кілька місяців видовбував з нього човен. Коли човен нарешті був
готовий, Робінзон зрозумів, що спустити його на воду йому не вдасться: занадто
важкий. Але він не втрачає сили духу, стійко переносить невдачу.
Нарешті
Робінзон знайшов собі товариша — П'ятницю, якого він навчив говорити, займається
його вихованням, долаючи його дикарські звички.
Немало ще випробувань
довелося пережити Робінзону, доки він знову потрапив на свою батьківщину. Але
вижити в екстремальних умовах і залишитися людиною йому допомогли сила волі,
хоробрість, невтомна працелюбність, наполегливість і оптимізм. Цим і приваблює
мене Робінзон Крузо. І такі риси характеру я б хотіла виховати в собі.
С о д е р ж а н и е. Как мы ездили в зоосад. Как мы в зоосад приехали. Пеликан. Орел. Дикобраз. Как я катался на маленькой лошадке. Мишка. Зебра. Как мы завтракали. Я видел пионеров. Как мы опять в зоосад пошли. Слоны. Как слон купался. Как слон пьет. Какой мальчик Петя. Какие слоны умные. Про хищников. Про тигра и льва. Медведь. А мишка вовсе не косолапый. Большая обезьяна орангутанг. Макаки. Павлин - самый красивый. Папа телеграмму прислал. Девочка Люба. Как я Любе зверей показывал. А мы опять в зоосад поехали. Кенгуру. Самая большая птица. Как Люба крокодила боялась. Про белых мишек. Как мы мишек кормили. А мы опять Петю видели. Как Петя мне перо подарил. Как у меня перо отняли. Про утконоса. Какие у Любиного папы жуки и бабочки.
Вера Алмазова - главная героиня рассказа Александра Куприна "Куст сирени". Она, жена молодого небогатого офицера Николая Евграфовича Алмазова, который путём невероятных усилий, смог поступить в Академию генерального штаба. Вера всячески ему помогала, поддерживала его, делала всё возможное, чтобы создать ему комфортное условие для работы. При этом, ей пришлось во многом себе отказывать, и уделять всё своё время мужу. Она была его переписчицей, чертёжницей, чтицей, репетироршей и памятной книжкой. Невольно возникает вопрос о том, была ли Вера Алмазова счастлива? Я думаю, что да. Несмотря на то, что её любовь к мужу была жертвенной, отдающей себя без остатка, она была счастлива! Вера искренне радуется успехам мужа, ей нравиться видеть его счастливым. Благодаря взаимопонимаю, супруги преодолевают все трудности и преграды на своём пути. Жертвуя собой, Вера вполне счастлива, так как взамен получает благодарность и любовь мужа. Подтверждение этому служат строки из рассказа " и они шли домой так, как будто бы, кроме них, на улице никого не было: держась за руки и беспрестанно смеясь".
Было раннее утро, и заголосили наши добротные петухи, пробуждая деревню. Она у нас небольшая, тридцать два дома, да пара магазинчиков. Зато до города недалеко, и землица у нас плодовитая, хорошая! Сколько не сади, сколько не собирай, а она продолжает давать нам хороший урожай. Каждый золотень, каждую осень мы работаем в полях и огородах, собирая овощи и фрукты. Как вспомню - в дрожь бросает! Ух, и пахали мы тогда славно! (можно местами переставить? Написал, как мог. Рассказ деревенского парня).