История живет в нашем языке и в песне.Слово нам доносит из глубины веков радости ,надежды ,и горе наших предков. Язык-это душа народа .Ребенок растет ,слышит первую сказку ,первую песню.В её сознание вместе с матерински словом ,входят обычаи народа.(Можешь что то изменить и перевести ,не знаю подойдет или нет)
Вот еще :Усна народна творчість — це найдавніший різновид словесної творчості людини. Виникла вона ще багато століть тому, коли писемності не було і люди не знали, що таке літери.Людина завжди намагалася пояснити світ, який її оточував тому сформувалась міфічна символіка. Український фольклор на язичницькій основі почав розвиватись і досяг розквіту ще задовго до прийняття християнства на Русі.
Завдяки тривалому шляху історичного розвитку, у фольклорі знайшли відображення самі різні сторони життя народу, фольклор відрізняється жанровим багатством і розмаїтістю. Це прислів'я й приказки, загадки й казки, календарна й сімейно-побутова обрядова поезія, билини, легенди, перекази, а також балади, історичні й ліричні пісні, драматичні добутки, частівки, дитячий фольклор.Усна народна творчість є не тільки коштовним внеском у скарбницю світової культури, але й має важливе пізнавальне й естетическое значення. ми повинні зберігати наш скарб,що б жити і пам'ятати наших предків ,і зрозуміти <span>сенс життя!</span>
<span>Вір не вір, а не кажи: «Брешеш»
</span>
I
Народився я на світ,
Як їдного рання
Моя ненька забагла
Шпаків на снідання.
А я, хлопець-молодець,
Пожалував мами,
Серед лісу відпитав
Дупло зі шпаками.
В дупло руку — не йде,
Голови не впхаю,
Сюди-туди край дупла —
Та й сам улізаю.
Ходжу голий по дуплі…
Шпаченят до ката!
Я в пазуху й загорнув
Тії шпаченята.
Вилізати б, так не то!..
Я й домудрувався,
Лиш сокиру притащив,
З дупла прорубався.
Гиц із дуба на коня!
Кінь собі брикає,
А сокира моя все
Зад йому рубає.
Нагадався за сім миль,
Назад подивився,
А у коня, як на сміх,
Лиш перед лишився.
Я і взявся йому зад
З верби підправляти,
І підправив, та й заліг
На годинку спати.
А кінь ходить по траві,
І перед пасеться,
А зад росте та й росте,
Аж до неба пнеться.
А для моїх шпаченят
Того було й треба —
Додряпались по вербі
До самого неба.
Пробудився — до шпаків —
Та де вже до ката!..
Аж на небі половив
Свої шпаченята!..
Ото знову до верби!
А верба й пропала,
Бо коняка напаслась
Та й, знать, побрикала.
Щастя тілько, що святі
Не горшки ліпили,
Але якось на той час
Гречку молотили.
Розказав я їм біду,
Випросив полови
Та з полови ізсукав
Мотуз прездоровий.
Вп’яв до неба та й униз!
Мені й горя мало!..
Аж до низу на сім миль
Мотуза не стало.
Згори й кажуть, що скачи!
Але я не хочу,
Що вгорі собі урву,
То внизу надточу.
І спускаюсь собі вниз,
Мало й остається,
Ще б урвати кілька раз,
А мотуз не рветься.
І висів я кілька літ,
Мамина дитина,
І висохла, як дупло,
Уся середина.
А рій якось пролітав
Та туда й забрався,
Наніс меду, щільників,
Розхазяювався.
Наніс меду кілька пуд,
Ну його з бідою!..
Мотуз рветься — я в багно
Чуть не з головою.
А тут якось по багні
І качка ходила,
На чуприну набрела,
Гніздо собі звила.
Яєць много нанесла.
За дітей помовка,
Аж нечистая несе
Голодного вовка.
Та фурнула з голови,
А той завинувся,
Поїв яйця та й на чуб
Хвостом обернувся.
А я за хвіст: «Гуттю-га!»
А вовк налякався
Та як скочить — я і — гоп!
На світ показався!
II
І ото вже я підріс,
Літ десяток було;
Дід ходив ще без штанів,
А батька й не було.
То, бувало, коли хто
В гості запрошає,
То дід сяде на полу
Та мене й питає:
«А хто ж, сину, піде з нас?»
То я його гладжу:
«Та хто б, — кажу, — не пішов,
Все то їдно, — кажу. —
Або я піду туди,
А ви сидіть, діду;
Або ви собі сидіть,
А я туди піду».
А зимою холодно,
Нічим затопити,
То й питається дідунь:
«Що, сину, робити?»
А що ж, — кажу, — тра комусь
Їхати в дубину!»
То, бувало, й каже дід:
«Хто ж поїде, сину?»
То я й кажу: «Хоч сидіть,
А я не поїду!
Хоч посиджу я за вас,
А ви їдьте, діду!»
То, бувало, й їде дід…
А раз таки, в біса,
Потягнувся вже і я
За дідом до ліса.
Тілько входимо у ліс,
Аж купа ломаччя!
Я сокирою гу-гуп! —
Заєць з-під ломаччя.
А ми собі не страшкі!..
«Гуттю-га!» — на зайця!
Та живенько до ломач —
Аж там сиві яйця.
«Заберімо!» — «Заберім!»
Зважили дрючками,
То насилу що згорнув
У шапку руками.
Ото я їх і приніс,
А в нас на ту пору
Розквокталася свиня,
Квокче коло двору.
«Пійміть, діду!» Дід пійняв,
Посадив на яйця…
То ми мали шість волів,
Як орлів, від зайця.
Зараз таки й запрягли,
Припічок зорали,
То такого ж, кажу, ми
Того хліба мали!..
Що як то вже нам женців
Прийшлося збирати,
То безрукая якась
Сама прийшла жати.
І нажала ж вона нам
Та кіп наскладала,
І стебла вже не було,
А та іще жала.
«А що, сину? — каже дід. —
Треба спогадати,
А де-то ми ті скирти
Будем закладати?»
То, бувало, я сиджу
Та й дідові раджу:
«Адже у нас комин е,
На комині! — кажу. —
На комині як складем,
То й не тра сушити,
А на печі, як Бог дасть,
Будем молотити!»
То, бувало, святий хліб
Аж комин колише!..
Їдна тілько нам біда,
Що вклюнулись миші.
А кіт якось на полу
Із дідунем грався,
Від дідуня гиць на піч,
В закутку закрався…
Та як хвостом замахнув —
Жиди б його з’їли! —
То в помийницю скирти
<span>Так і полетіли! </span>
Алло, добрий день! Це квартира Тарасенків?
- Так.
- Це Михайло, шкільний приятель Сашка. А можна його до телефону?
- Нажаль, Сашка немає – він зараз на тренуванні з футболу.
- Тренування проходить у нашій школі?
- Так. Воно закінчиться десь за півгодини.
- Дуже добре! То я зустріну його біля школи. Я маю повернути йому енциклопедію з історії, яку він позичав мені два тижні тому. Я захворів і не ходив до школи цей час, тож не мав змоги віддати книгу і подякувати.
- Зрозуміло. Сашко після тренування піде прямо додому, тож ти теж можеш підійти одразу сюди.
- Дякую, але я не знаю точно, де ви живете, тому я краще перестріну Сашка біля школи. А якщо раптом ми не зустрінемося, перекажіть йому, будь-ласка, щоб він мені передзвонив.
- Добре, Михайле!
- Дякую Вам!
- Нема за що.
<span>- До побачення!
z</span>
Василь бідний селянський парубок, наречений Марусі,сирота , працює свитником у місті.Він розумний , гарний,працьовитий і релігійний.
Маруся головна героїня, донька Наума Дрота,висока , прямесенька, як стрілочка,чорнявенька,очиці ,як тернові ягідки,бро-воньки , як на шнурочку, личком червона , як панська рожа,що у саду цвіте.