Честь і чесність – це співзвучні слова, але при цьому вони означають різне. Проте кожен з нас напевно розуміє, що обидва цих слова мають позитивний зміст. Добре бути чесним, а виявляти честь – правильно. І нехай сучасний світ дещо відрізняється від минулих днів і вважається більш жорстким і прагматичним, високі людські якості, по-моєму, ще в моді. А тому – і честь, і чесність потрібні і важливі. Втім, в даному випадку просто думати недостатньо. Потрібно аргументувати свої думки, чим я і займуся далі за текстом.
Чесність – це вміння говорити правду і утримуватися від брехні. Ми повинні розуміти, що правда – це дещо абстрактне поняття. Іноді, щоб збрехати, зовсім необов’язково сказати щось вголос. Наприклад, якщо ви знаєте щось важливе, але не повідомите людей, для яких це теж важливо, вас можуть звинуватити у брехні. Саме тому чесність невидимою ниткою пов’язана з ще одною благородною якістю – зі сміливістю. Боягуз просто не наважиться бути чесним. А ось смілива людина завжди з легкістю говорить правду. Вона не боїться критики. Чесність потрібна сьогодні тому, що вона будує довіру між людьми. Ніхто з нас не може переконатися у всіх фактах особисто. Набагато простіше обмінюватися один з одним інформацією і довіряти один одному. Завдяки чесності і довірі життя стає більш динамічним, а люди встигають зробити більше. У цілому завдяки чесності ефективність людського життя підвищується.
Якщо зміст слова «чесність» розуміють практично всі люди, то з честю ситуація складніша. Різні люди вкладають у категорію честі відмінні поняття. Якщо зібрати це все докупи, то вийде, що чесність – це поєднання таких позитивних якостей, як почуття справедливості, вірність, благородство, правдивість. Всі названі поняття мають безумовне позитивне забарвленням. Хочете похвалити людину? Назвіть її справедливою, вірною, благородною і правдивою. Їй напевно сподобається. Саме тому, я думаю, і сама категорія честі потрібна в сучасному світі. На жаль, люди далеко не завжди сприймають прояви честі правильно. Наприклад, вас можуть неправильно зрозуміти, якщо ви проявите свою честь просто так, безкорисно. Вся справа в тому, що в сучасному світі потрібно платити практично за все. Але особисто я вважаю, що честь можна проявляти завжди. Це виглядає красиво за будь-яких обставин.
І честь, і чесність потрібні. Вони були потрібні у всі часи, сучасність – не виняток. Так, матеріальне сьогодні цінується вище духовного, а плоть узяла гору над розумом. Але чесність і честь залишаються актуальними. І якщо ви будете проявляти ці якості щиро й непідробно, люди це точно оцінять.
У новелі змальована жіноча доля в новітній інтерпретації. Головна героїня, Марія, дуже помилилася в своєму виборі, і це призвело до страшних моральних і фізичних страждань. Тому вона згадує своє перше кохання, хапається «за нього хоч у листі, як за рятівну соломинку». Герой-адресат уособлює боротьбу між байдужим, відстороненим «естетом» до «живого чоловіка» з почуттями та емоціями.
Твір за повістю Г. Тютюнника «Климко»
Твір розміщено в твори з української літератури від Tvir в Пятница 4 сентября
Війна несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю дорослих, які зі зброєю в руках пішли на фронт. Та як почувалися діти і підлітки, багато з яких залишилися без піклування старших, без даху над головою, перед щоденною смертельною небезпекою? На собі, своїй долі відчув чорний подих смерті і Григір Тютюнник. Пізніше, ставши письменником, він не зміг не описати тих страхіть, які випали на долю покоління. Розповідь про дітей війни — основна тема його творчості, зокрема повісті «Климко».
Головний герой, як і сам письменник, залишився сиротою, виховувався у дядька, доки той не загинув від німецької бомби. Вже з початку повісті ми бачимо, що хлопчик серйозний, відповідальний. А зі смертю дядька йому і зовсім довелося покладатись тільки на себе. І Климко, і його друг Зульфат — чуйні, чутливі до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку з її немовлям. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов’янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. Подорож далека й безпечна, але Клим-ко готовий терпіти холод і голод заради Зульфата, заради Наталії Миколаївни і її дитинчати. Взаємодопомога — характерна риса майже всіх героїв оповідання. На перший погляд безпорадна людина у трагічній ситуації знаходить сили і можливість допомогти іншій: хлопці допомагають вчительці, старий безногий швець разом з голодним Климком рятують молоденьку дівчину від облави, чужа жінка доглядає хворого Климка і навіть запрошує залишитися жити у неї. Біда зближує, згуртовує людей, виявляє глибини людської душі: доброту, порядність одних і жорстокість та підлість інших.
Фінал оповідання — трагічний. Климко загинув від фашистської кулі уже біля самого дома, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль».
Ця повість страшна своєю правдою про війну і красивою правдою про благородних людей. Схиляючи голову перед пам’яттю дітей, що загинули на війні, ми маємо докласти всіх зусиль, аби не опалював вогонь війни душі дітей.