Маленький Вогник пустував в траві. Він стрибав з одного сухої травинки на іншу, перебирався з одного сухого листочка на інший. У пориві радості обіймав травинки, обіймав листочки, і вони ... тут же згорали в його гарячих обіймах.
Ні травинки, ні листочки не пручалися Огоньку. Вони розуміли, що уникнути своєї долі не можуть, а тому не нарікали. В останню мить, перш ніж розчинитися в полум'я, вони піднімали голови, розправлялися. Вони немов знали, що їх смерть є початок нового життя, життя Огонька.
Вогник поступово набирав силу. З кожною миттю він ставав яскравіше. Незабаром у нього з'явилося і перше велике бажання. Воно було народжене жила в ньому надією. Вогник сподівався, що в майбутньому його чекає яскрава красиве життя. Він ще не бачив її, але чув, як про неї говорили травинки.
Вітерець, який бігав поруч, почув бажання Огонька. Він вирішив допомогти йому, хоча з власного досвіду знав, що гра з вогнем, зазвичай, призводить до сумних наслідків. Але ... навіть це знання не могло змінити характер вітерця. Він став підганяти до Огоньку сухе листя. Він теж включився в гру маленького Огонька.
Вогник був радий, ділитися палкої дружбою з іншими. Він намагався подружитися з листям, але у нього нічого не виходило. Він дружньо обіймав їх, а вони негайно згорали. Вогник був занадто молодий, щоб знати, що дружба теж може спалити, якщо один з друзів тільки приносить себе в жертву.
Вогник ріс. Він уже бачив себе великим вогнем. Він був готовий освітити всі навколо. Він збирався розігнати обступають його темряву. Вогник внутрішньо хотів цього, але не знав, що і як потрібно робити. Поки він тільки здогадувався, що для повного втілення його бажання сухих травинок і листя недостатньо. Внутрішньо він був готовий обійняти не тільки ці травинки і листя, а й сухі гілочки, що валялися неподалік. Він вірив, що зможе запалити і їх. Так, що там гілки! Він зуміє запалити все, що потрапить в його обійми! Справа була за невеликим: хто б дав йому їжу, відповідну його спеку.
Вогник розумів, що дістатися самому до гілок йому не під силу. Ще він розумів, що для стрибка у велику і красиве життя йому потрібна допомога. А ось в те, що це життя неодмінно прийде, він уже вірив.
Віддалік від того місця, де грався Вогник, бігали маленькі дітлахи. Вони теж, як і він, пустували. Як і він, вони поки не були обтяжені життєвими клопотами. Граючи, вони заодно розглядали світ навколо себе. Все нове і незрозуміле тягло їх. Привернув їхню увагу і маленький вогник.
Підбігши до Огоньку, діти стали годувати його сухими гілочками. Вони допомагали вижити новому товаришеві. Світ дорослих ще не погасив у них прагнення допомагати. Допомагаючи, вони все ще отримували задоволення. Вогник теж був радий нежданому появи добровільних помічників. Ще б! Вони перетворювали його бажання в цілком досяжну мету.
Коли хто-небудь з малюків втрачав пильність і прагнув покласти гілочку в саму середину Огонька, той, немов маленьке кошеня, норовив лизнути простягнуту руку. Так він висловлював свою вдячність. Маленький благодійник з нервовим смішком відсмикнути руку. Він не сердився на Вогник. Він відчував, що Вогник надходить так не зі зла.
Зусилля дітей досить скоро перетворили маленький Вогник в невеликий багаттячко. З цього моменту у Огонька, а точніше вже - Багаття, почалося нове життя.
<span>нига дає нам
знання, учить жити. Лише за допомогою книги ми можемо відкрити для себе
нові світи, поринути у думки автора і знайти відповіді на багато питань.
Я дуже люблю читати.</span>днією з моїх улюблених книжок є "Не час для драконів"<span>Я дуже рекомендую вам прочитати цю книжку. Ви обов"язково отримаєте безліч вражень.</span>
Маленький Михайлик немовби персоніфікує, оживлює все, що його оточує. Навіть вітряки схожі в нього на казкових велетнімв, що мандрують світом, творячи якесь таємне, їм одним відоме, чаклунство. А ще вони намотують на крила бабине літо, даруючи всім людям залишки тепла і сонця. Хлопчик живе у світі народних звичаїв і традицій, знає таїну великодніх крашанок, дивонасіння, з якого виростають здоровенні гарбузи, аби лишень матуся над ним почаклувала! Очима Михайлика можна вловити неповторні запахи весни й літа.
Дід Дем'ян суровий, та хитрий старий чоловік, що завжди шукає вигоду для самого себе . Жадібний стариган не пожалів навіть крихту їжі, шо так була потрібна бідній жінці зі своїм маленьким синочком, що голодував разом зі своєю матір'ю. Те, що дід був жадібним та хитрим доводить те, що він пожалкував якусь-там книжку, що так вабила та манила головного героя твору.
Предлагаю ограничиться монологом Русалки из драмы Леси Украинки "Лісова пісня ".
<span>Я не кохала? НІ, то ти забула, </span> <span>яке повинно буть кохання справжнє! </span> <span>Кохання - як вода, - плавке та бистре, </span> <span>рве, грає, пестить, затягає й топить. </span> <span>Де пал - воно кипить, а стріне холод - </span> <span>стає мов камінь. От м о є кохання! </span> <span>А те твоє - солом'яного духу </span> <span>дитина квола. Хилиться од вітру, </span> <span>під ноги стелеться. Зостріне іскру - </span> <span>згорить не борючись, а потім з нього </span> <span>лишиться чорний згар та сивий попіл. </span> <span>Коли ж його зневажать, як покидьку, </span> <span>воно лежить і кисне, як солома, </span> <span>в воді холодній марної досади, </span> <span>під пізніми дощами каяття. </span>
<span>Несомненная классика, реномированный автор, популярное произведение. </span> <span>В 80-е этот отрывок разучивали к экзаменам в театральном.</span>
<span>Люди повинні шанувати своїх ближніх,і кожного хто нас оточує.Допомагаи тим хто потребує допомогу і тільки тоді зможе проявитися сила народу на нашій рідній землі. Якщо ж народ росте та розвивається, разом з ним утверджується нація. Зберігається щось таке, що є дуже важливим для кожної людини. Тобто почуття прекрасного в рідній мові, відчуття єдності з земляками, відчуття гордості за Батьківщину. За своє, рідне та неповторне.</span>