В історії українського народу є нетлінні імена тих, хто ціною власного життя обороняв від ворогів нашу святу землю. Це імена тих, хто поклав на вівтар майбутнього України свої життя.
У розбурханому морі історії часи козаччини, а саме роки турецько — татарських нападів на Україну, були одними з найкривавіших для нашого народу. Наші предки зазнали страшних страждань, тяжких втрат. Проливалася українська кров, знищувалося все святе в душах і серцях людей. Замислившись над цим, я мимоволі переконуюсь у тому, що стражденний народ прагнув знайти собі могутню зброю в боротьбі за національні інтереси, опору та порятунок, тобто героя, який був би втіленням тієї надзвичайної, непереможної сили, незламного духу та сміливості. Цим героєм став козак Морозенко.
Фізична та духовна міць козака оспівується народом у пісні «Ой, Морозе, Морозенку!» У серцях українців славний Морозенко, син свого народу, займає визначне місце.
Ой Морозе Морозенку, ти славний козаче,
За тобою, Морозенку, уся Україна плаче.
Із любов’ю у пісню люди вклали захоплення постаттю Морозенка. Найяскравіші якості цього образу, на мою думку, — сила, мужність і патріотизм. Він перетерпів жорстокі муки заради Батьківщини.
Ой вони ж його не стріляли не четвертували,
Тільки з нього молодого живцем серце та й виймали.
Славний козак уособив безмежне прагнення українців до волі, незалежний дух, козацьку непокору ворогу. У цьому, вважаю, у цій незламності полягає наша національна самобутність. Тому образ Морозенка — це втілення ідеалів патріотизму. Саме любов до рідного краю та до українського народу є провідним мотивом пісні. Він виразно й промовисто звучить у заключній частині твору: «Подивися, Морозенку, тай на свою Україну».
<span>Доброта, любов, чуйність, порядність, самопожертва - в наш час ці слова стали майже анахронізмами. Існує така думка, що суспільство деградує через соціально-економічні чинники. Але ж за часів війни були не кращі умови життя: людина вмить могла втратити все: рідних, дім і попри те залишалася Людиною. Яскравим прикладом цьому може послужити Климко, головний герой однойменної повісті Григора Тютюнника.</span>
<span>Хлопець, залишившись сиротою, ріс в свого дядька Кирила, який любив його і балував як міг (привозив гостинець з рейсу), хоча в той же час вихованню надавалася неабияка роль (слідкував за навчанням у школі, привчав до самостійності). Напевне, саме любов і виховання дядька витворили з Климка ті людські риси, які ціняться понад усе: здатність любити і турбуватися про ближнього від усього серця, аж до самопожертви.</span>
<span>Але у чому ж виявляється та безмежна любов Климка до людей? Після смерті дядька його запрошували до себе жити чужі люди, однак він відмовився, щоб не обтяжувати їх. Але це дрібниця в порівнянні з тим, що зумовило його подорож (а отже і загибель) восени босоніж за 200 км без харчів. Хлопець пішов по сіль у Славянськ з Донбасу, щоб потім виміняти сіль на їжу для друга і його дідуся, а найголовніше, - на молочко для маленької донечки своєї вчительки.</span>
<span>Тобто він вирушив у небезпечну мандрівку заради чужих людей! Що ж, як не любов та турбота про долю близьких могли змусити його до цього? Або потім, у Славянську, що заважало йому залишитись у тітки Марини, яка так вмовляла його стати її названим сином? І не саме почуття обов'язку і відповідальності за долю ближніх штовхало його у зворотній шлях, але любов і турбота про тих, які чекають на нього і на те, що він принесе, як порятунку. І тому хлопець навіть не дочекався повного одужання - вирушив у дорогу.</span>
<span>І останній момент, коли Климко бачить рідне місто і поспішає додому, на шляху йому трапляється солдат, переслідуваний німцем з кулеметом. І в цей час, як і раніш, хлопець не думає про небезпеку для свого життя, він вказує напрямок, де солдат може заховатися.</span>
<span>Мало кому під силу взяти на себе той хрест, який з гідністю проніс герой повісті.</span>
<span>Піти на самопожертву, не замислюючись, заради чужих людей - вчинок героїчний, на який здатен далеко не кожен, а от чинити добро, виявляти чуйність і порядність - це те найменше, до чого повинна прагнути кожна людина.</span>
<span>Соломія уособлює найкращі жіночі риси – відданість коханому, стійкість та самовідданість. Не бажаючи бути іграшкою своєму чоловіку, якого вона не кохає, Соломія вирішує йти за Остапом хоч на край землі, а саме – на волю, в Бессарабію: «Пропадай воно все пропадом… Піду і я світ за очі… Вже ж за тобою, хоч серцеві легше буде…». На цьому шляху вона демонструє неабияку відвагу, яка притаманна лише сильній жінці: «Соломія все йшла. Вона зібрала свою енергію, всю силу волі, всю міць тіла і йшла уперто і завзято з вірою, що її широкі й високі груди зламають усі перешкоди». Вона готова тягнути Остапа на собі в буквальному сенсі, про що свідчить епізод, коли її коханого було поранено. Відданість Остапу не мала меж: «Люди добрі,— благала Соломія, стоячи на колінах,— змилуйтесь, прийміть нас до хати… Ви ж бачите — пропадаємо… Чоловіка мого пострелено, він ледве живий, мало не загинули ми в плавнях… Я вам оддячу, я вам одроблю… Візьміть усе, що маю… все… та не кидайте нас… Ось нате…»</span>
Кожна людина співчуває адже яка б вона не була вона відчуває співчуття. Але не кожна людина його показує.