В образі Сомка автор відобразив свій ідеал гетьмана — освіченого, талановитого, розумного, здатного сильною рукою об’єднати всі землі України в самостійну державу, рівну серед інших європейських держав. Для цього, на думку героя, потрібно було утвердити старшинське панування, тримати в покорі голоту, встановити міжкласовий мир, піднести культуру й освіту, відновити давню славу України.<span>Яким Сомко виступає проти поширення в Україні «шляхетських звичаїв», тобто впливу Польщі, й думає виступити проти Тетері. Гетьман зневажає запорозький демократизм.</span>Сомко відмовився тікати з в’язниці, і не лише тому, що не міг жертвувати заради цього життям товариша, а ще й через те, що не хотів міжусобиць, кровопролиття, які неминуче можуть повторитися в новій боротьбі за булаву. Його образ змальований у романтичному плані. Це виявляється і в зображенні його зовнішності: «був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі.В образі Якима Сомка є й суперечливі, не зовсім привабливі риси, які можна зрозуміти лише в контексті традицій: зневажливо ставлячись до запорожців, він обожнював Кирила Тура за героїзм, відданість і мудрість; образив Лесю, коли в її присутності перевагу надав Кирилові Туру, дотримуючись козацької моралі; після поразки відмовляється від порятунку й подальшої боротьби, але робить це не лише заради друга, а й для спокою в суспільстві. Іван Брюховецький — запорозький кошовий отаман, проголошений січовиками гетьманом.Характер Брюховецького як історичної особи, його способи досягнення своєї мети в романі відтворено правдиво. Це був політичний авантюрист без совісті й честі, владнолюбна, хижа, підступна людина. Своїми демагогічними обіцянками, фальшивим народолюбством він зумів привернути до себе всіх, на кого йому можна було опертися для здобуття гетьманства.Іванець навмисне принижувався, підкреслював свою безкорисливість.Зате на «Чорній раді» Брюховецький з’явився пишно вбраним, з гетьманськими клейнодами: булавою, бунчуком і корогвою, «позирав гордо, по-гетьманському, і тілько посміхавсь, узявшись у боки». Він був упевнений у перемозі, бо далекоглядно прихилив на свій бік московських бояр, князя Гагіна, який «взявши від Іванця великі подарунки, його неситій злобі потурає». Він проголосив рівність, запросив на раду «бургомістрів од міщан» та «мужицьких виборних».Лицемірство Брюховецького виявилося у тому, що перед обранням його на гетьмана він погодився на покарання Кирила Тура, а після того заборонив судити за ще гіршу провину Олексу Сечила, висміяв старійшин-січовиків і прогнав їх.Самолюбство й амбітність, підлість, уміння схилити на свій бік впливових осіб, байдужість до людського життя, нехтування мораллю Запорожжя, слабкодухість Брюховецького дорого коштували тогочасному українському суспільству, призвели до великих усобиць та кровопролиття.
Поезія Ольжича<span> Олега Кандиби насичена героїчною тематикою. Героїзм у поезії Ольжича - вільно обраний і вільний усякого розрахунку, всякої думки про духовну чи іншу нагороду: він сам - своя найвища й, чесно кажучи, єдина гідна нагорода, що вища навіть за славу.</span><span> Ольжич належав до групи письменників-націоналістів, що визначали свій світогляд як «трагічний оптимізм», що несе у собі певну філософічність. Перш за все у назві «трагічний оптимізм» поєднано непоєднуване, це вже, по суті, такий собі філософічний парадокс. Назва світогляду письменника умовна, а для самого Ольжича й зовсім сумнівна, бо його світогляд скерований не на трагічне в житті людей і народів, а на цілковите переборення трагічного - переборення не через оптимізм, а через героїчну самопожертву, через самовільну відмову від усіх тих духовних та інших благ земних, що їх здійсненність, осяжність і бажаність саме оптимізм звичайно обстоює. </span>Героїчний світогляд<span> Ольжича стоїть понад оптимізмом і песимізмом - понад позитивною чи негативною оцінкою земної дійсності; бо піднесений у ньому саможертовний героїзм не залежить ні від тієї дійсності, ані від її оцінки - тільки від емоційно-вольового напруження самої людини і ні від чого більше. Звідси в поезії Ольжича оте начебто оптимістичне прийняття й виправдання світового буття космосу в усіх його реалізаціях; бо всі вони - лише матерія і нагода для героїчного самовиявлення людини. Монументальність Ольжичевого стилю, така неповторна в цілій українській поезії, спирається на те, що Ольжич, мабуть, - єдиний майстер українського вірша, виразно обдарований епічним хистом.</span>
Он жизнерадостный,верит в добро, в то что к о всему нужно относиться по доброму,чутко.Он завтравляет людей верить в себя,что вместе нужно приложить силы для осуществленняя лучшего
1. Не вмирає душа наша, не вмирає воля 2. Борітеся - поборете , Вам Бог помагає! За Вас правда , за Вас слава і воля святая! 3. Встане правді! Встане воля! І тобі одному помоляться всі язики вовіки і віки
