Юрко вже їхав з сім*єю.Він сумнівався,що дівчинка прийде до нього.і ось Юрко несподівано закричав,щоб батько зупинив машину,батьки були наполохані.
-Що сталося?-запитали вони.
Але хлопчик вже не чув їх.Він був досить далеко від машини.Через заднє вікно автомобіля юнак побачив Тасю,яка на велосипеді намагалася наздогнати сім*ю хлопчика.Ось Тася і Юра зустрілися.Він наче був на неї ображений,але в душі розцвів і зовсім не злився на дівчинку.вони довго розмовляли.і домовилися на наступне літо зустрітися.
Пройшов час.Друзі закінчили ще один рік навчання.Юра приїхав у село і зустрівся з Тасею.Вони були радісні і зачаровані.Ось так дружба заполонила їх серця.В подальшому вони разом виховували сім*ю дикої качки.Юра і Тася були щасливі!
Р.S.Вибачаюся за помилки,немаю часу писати.Мій твір був у тричі більший.
У цьому творі світ природи показується суворим,природа дає випробування для людини і людина доказує її бажання до життя.
Часто-густо сповнені іронії репліки Кайдашихи, особливо до невісток: «Лавріне! Підстав своїй жінці під ноги стільчика, бач, не дістане руками й до половини діжі». Їдка іронія звучить буквально в наступній репліці Кайдашихи: «Лавріне! Утри жінці піт з лоба, а то ще в діжу покапає», а далі звертання до сина лунає вже саркастично:
«Лавріне, утри лиш носа своїй жінці. Он, бач, дядьки з носа виглядають». Так само саркастично звучать Омелькові слова, звернені до Кайдашихи, хоча насправді ними він характеризує не свою жінку, а «каторжні» Западинці (пригадайте епізод, у якому віз перевернувся разом із Кайдашихою): «Та тут хоч спідницю скинь та й по яру бігай! Ніхто не побачить, бо щось тут і хат не гурт видно».
Рясніють сторінки повісті й зниженою лексикою, особливо в порівняннях: Кайдашиха стала шута, як безрога корова; заквітчалась сіном, як вівця реп’яхами; ходить так легенько, наче в ступі горох товче; у Химки очі, як у сови, а як ходить, то наче решетом горох точить.
Комічного ефекту автор досягає, використовуючи мовну нісенітницю у ворожінні баби Палажки: «Сарандара, марандара, гаспида угас, василиска попер! Амінь біжить, амінь кричить, аміня доганяє!»
Зверніть увагу, герої повісті майже ніколи не сміються, сміється читач, але в тім то й річ, що, коли відзвучить сміх, на дні душі залишається сум. «Сміх зі слізьми» є однією з рис української літератури — це відзначав і сам І. Нечуй-Левицький.
Для становлення людської особистості велику роль відіграє знання свого минулого та ставлення до нього. Пишатися своїм минулим, перейматися його проблемами, продовжувати справу своїх пращурів чи, навпаки, соромитися, мовчати про нього як про невиліковну спадкову хворобу - ось питання, на які має відповідати історичний твір. Бо через кілька століть новонароджений Положишило може й не дізнатися про долю свого пращура чи, дізнавшись, засоромитися або не зрозуміти тих болей і радощів, якими жило минуле, а народ без минулого, ніби дерево без коріння, - легка здобич для невсипущого Зла.
Історичний твір завжди був одним з найголовніших чинників пробудження національної свідомості народів.
Історію треба знати, вивчати, аби творити сучасне й майбутнє, не повторюючи помилок попередників. У цьому й полягає мудрість історії. А історія українського народу була від самого початку надто кривавою.
А чи не тому, що дух наш виснажився за довгі тисячоліття змагання за право існувати, жити; чи не тому наші сучасники втратили нині дух вольниці і непокори - дух життя, а не існування? Колись цей дух українцям піднімали кобзарі, а зараз цю функцію перейняли історичні твори, про колишніх героїв, непереможних уже в тому, що здатні на бунт, заряджаючи своєю енергією маси. І доки існує хоча б один такий бунтівник - народ буде жити, нація буде існувати.
Потреба заглянути в глибину століть диктується необхідністю збагнути сенс забутих уроків історії, знайти в них живі і на дихаючі цінності, створені нашими предками. їх надбання — не просто нагромадження давно минулого, а передусім та життєтворна святиня, до якої знову і знову припадаємо, вирушаючи в незвідану путь соціальних перетворень. Історичний досвід минулого — це досягнення і прорахунки наших предків, його належить покласти в підмурок розвитку народу. Забувати або нехтувати ним означає зводити будівлю нашого майбутнього на піску. Іншими словами, визнавати себе випадковими подорожніми на стежках світової історії, які не знають, навіщо прийшли у світ, для чого живуть і чого повинні досягти.
Протягом усього свого життя кожна людина прагне орієнтуватися на той чи інший вчинок, бути схожою на ту чи іншу постать. Хтось просто хоче бути схожим на маму, а хтось на тата, а з часом, коли люди стають дорослими, орієнтиром для себе вони обирають когось з видатних людей, які в своєму житті досягли великих успіхів.Я вважаю, що подібний вибір люди роблять тому, що бажають орієнтуватися на найкращі моральні цінності. По-перше, такі якості прикрашають людину, тому вона має багато знайомих та не менше хороших друзів, які цінують її за гідні моральні якості. По-друге, саме завдяки цим прагненням людина здобуває пошану і повагу інших.Розмірковуючи над цими питаннями і цими проблемами, я пригадав головну героїню роману Ліни Костенко «Маруся Чурай», привітну, веселу дівчину, пісні якої співала уся Полтава. З нею трапилася велика біда і вона опинилася у залі суду в очікуванні вироку. Та Маруся ніколи б не оступилася, якби її не зрадив коханий, адже її високі моральні якості нікуди не зникли та й не могли зникнути. Доказам цього можуть біти і рядки з роману, в яких Л. Костенко пише: «Що ж це виходить? Зрадити в житті державу – злочин, а людину – можна?».Письменниця стверджує, що найвищими законами людства повинні залишатися закони моралі. Саме за цими законами кожна людина повинна відповідати за свої вчинки перед Богом та людьми. А суддею для іншого може стати лише той, хто є духовно та морально чистою людиною і залишається такою усе життя.Проводячи історичні паралелі, я згадав початок тридцятих років минулого століття, ті часи, коли Україна переживала страшний голодомор. Деякі наші співвітчизники у ті часи забули всі закони моралі і заради того, щоб не вмерти з голоду, їли кішок, собак, і бувало, що навіть людей. Можливо, їх вчинки можна виправдати умовами тогочасного життя, адже тоді перед українцями стояв незвичайно жорстокий вибір: дотримуватися правильних орієнтирів і померти у голодоморі, чи забути про закони моралі і вижити.<span>Слід сказати, що це був дуже важкий вибір, і я не знаю, як би особисто я повів себе у таких умовах. Але я впевнений, що до останніх сил я прагнув би залишатися людиною і пам’ятав про людську мораль. І узагальнюючи свої роздуми, хочу наголосити: все своє життя я буду орієнтуватися на закони моралі, буду прагнути ніколи не залишатися самотнім и мати люблячих батьків, багато вірних друзів і міцну щасливу родину. Я сподіваюся, що ніколи не зраджу ні людину, ні, тим паче, державу.</span>