"Політика стримування досі актуальна для НАТО. Ми не прагнемо війни, ми прагнемо її уникнути"
П'ятниця, 20 листопада 2015, 12:19 — Александр Вершбоу, заступник генерального секретаря НАТО
0
"Європейська правда" публікує виступ заступника Генерального секретаря НАТО Александра Вершбоу на Берлінській безпековій конференції – 2015.
* * * * *
Бути у Берліні завжди приємно, і я дуже радий нагоді виступити сьогодні перед вами і порушити питання щодо викликів безпеці, з якими сьогодні стикається євроатлантична спільнота – виклики, які знову вийшли на перший план після жахливих терористичних нападів у Парижі у минулі вихідні.
Протягом більшої частини ХХ століття Берлін був символом холодної війни між західним ліберально-демократичним світом і режимами комуністичної диктатури на сході. Мур, який так довго фізично розділяв це велике місто надвоє, така собі залізна завіса з бетону, був втіленням цієї конфронтації.
На той час НАТО існувало з однією метою: оберігати територію і населення наших держав-членів від можливого нападу з боку Радянського Союзу, у такий спосіб гарантуючи безпеку, яка стала підґрунтям нашої свободи і процвітання. Ми досягли цього завдяки військовій потузі і політичній єдності, запобігши будь-якій потенційній загрозі, що походила від радянського блоку. Свідченням цього стала доктрина стримування НАТО, на якій мені хотілося б зосередити увагу сьогодні.
Ідея стримування є досить простою.
Вона полягає у тому, щоб переконати вашого супротивника: негативні наслідки нападу набагато перевищать можливі здобутки. Тобто що ціна, яку йому доведеться заплатити за цей напад, є настільки високою, що наважитися на нього було б фатальною помилкою.
За часів холодної війни стримування мало успіх.
Радянське керівництво усвідомлювало, що на будь-яку спробу нападу на держави НАТО Альянс відреагує миттєвим, ще більш потужним ударом із залученням звичайних збройних сил або, у разі потреби, завдаванням ядерного удару. Отже, супротивник був приречений на поразку – у найкращому випадку, а у найгіршому йому загрожувало фізичне знищення.
НАТО спромоглося переконати у цьому радянських очільників завдяки низці важливих чинників, на які ми покладалися.
По-перше, це – наша очевидна політична воля діяти за принципом "один за всіх – всі за одного".
Політика стримування сприяла досягненню такого рівня безпеки, що навіть попри ідеологічні розбіжності, притаманні періоду холодної війни, ми змогли налагодити діалог і співпрацю з СРСР в окремих галузях, зокрема з таких питань, як контроль над озброєннями і заходи із зміцнення довіри.
Коротше кажучи, політика стримування проклала шлях до відлиги і забезпечила передбачуваність у відносинах, навіть якщо суперництво зберігалося.
Згодом, наприкінці 80-х років XX сторіччя, відбулися радикальні історичні зміни: почався період гласності і перебудови. Це дало змогу вийти за межі політики стримування в її традиційному сенсі.
Якщо розділений Берлін символізував епоху холодної війни, возз’єднання Берліна стало символом оптимізму і надії періоду після завершення холодної війни – надії, яка набула конкретної форми, коли тисячі людей вийшли на вулиці, щоб перетнути кордони, які було відкрито, і зрівняти з землею той жахливий мур саме цього місяця 26 років тому.
Коли в усіх країнах східного блоку комунізм занепав, ворог, якому ми так завзято протистояли, раптово припинив становити загрозу.
Замість стримування Росії ми спрямували наші зусилля на розбудову дружби і партнерства з нею і країнами Східної Європи. Німеччина возз’єдналася і багато хто з колишніх членів Варшавського договору виявив бажання вступити до НАТО, що згодом і відбулося.
Світ змінився.
Це не означало, що політика стримування стала непотрібною. Проте реальна загроза зникла: від реальної поточної загрози ми перейшли до більш абстрактного поняття потенційної загрози з боку невідомого агресора.
Це сприяло тому, що НАТО, замість завдань із стримування і колективної оборони, зосередила увагу на підвищенні гнучкості і здатності оперативно розгорнути війська в усіх куточках світу.
...
А сьогодні ситуація знову змінилася. Країни-сусіди альянсу стали сценою сутичок і насильства. Очікування від Арабської весни не виправдалися, залишивши по собі держави на межі краху, такі як Лівія і Сирія.
Терористичні організації на кшталт ІДІЛ заповнили порожнечу, поширюючи кровопролиття і насильство у Північній Африці й на Близькому Сході і навіть у нас удома.
