людиною бути дуже складно, адже справжня людина повинна мати такі риси, як чесність, доброзичливість, добросовісність і відповідальність. Для того, щоб розуміти, наскільки ти людина, слід вміти бачити свої вчинки очами інших людей, слід замислюватися над тим, що ми робимо. Адже часто ми діємо, не розуміючи, які наслідки можуть бути від наших вчинків, а через деякий час нам доводиться шкодувати за скоєне. Крім того, бути людиною – це обов’язково мати мету в житті, друзів, родину.
Кожен з нас хоча б раз замислювався над тим, якою людиною він є, кожен з нас хоча б раз намагався змінити себе. Але, перш, ніж змінюватися, треба визначитися, що ти прагнеш мати від життя і яким у цьому житті ти хочеш бути. А вже потім треба виховувати саме ті якості, які допоможуть досягнути мети і втілити в життя свої прагнення. Та робити це необхідно вже зараз – не слід відкладати на завтра те, що ти можеш зробити сьогодні.
Письменники та поети у будь-які часи досить часто зверталися до теми людяності, теми виховання справжньої людини. Актуальною ця проблема залишається й сьогодні, причому, як у літературі, так і в реальному житті. Майже у кожному літературному творі можна знайти ствердження, що гідною людиною бути непросто. Я наведу лише один приклад з української літератури – це драма-феєрія Лесі Українки «Лісова пісня». У цьому чудовому творі письменниця розповідає нам історію кохання звичайного хлопця Лукаша і лісової дівчини Мавки. Хоча Лукаш і був людиною, але згодом виявилося, що саме Мавка, представниця природи, мала більше людського, ніж людина – Лукаш. Бо для Лукаша у житті головними були влаштований побут і матеріальні блага, а не взаємне кохання і щирість. У нього не було тих головних рис, що саме і роблять людину людиною.
Тож, треба пам’ятати, що саме вміння любити, щирість і людяність робить нас людьми. Досить часто саме кохання змушує нас стати кращими і змінитися. А якщо людина прагне стати кращою, змінитися, і у неї це виходить, вона вже тоді почуває себе щасливою. Але, разом з тим, ми повинні залишатися собою і не втрачати своєї особистості, власного обличчя. Тому не треба робити того, чого хочуть інші і так, як вони того бажають, хоча до порад оточуючих прислухатися варто.
Отже, щоб стати гідною людиною, недостатньо просто нею народитися. Треба постійно вдосконалюватися і працювати над собою. Бути справжньою людиною – це дуже складно і відповідально, і, хоча, ідеальним бути неможливо, до цього треба прагнути усе життя.
Два чоботи-пара( Дуже схожі)
За тридев"ть земель(дуже далеко)
Десята вода на киселі(дуже далекі родинні зв"язки)
Дерти сім шкур(Дорого коштує)
Заблукати у тьох соснах(людина не здатна розібратися з простою проблемою)
Восьме чудо світу ( Щось дуже гарне, вражаюче)
<span>Патріот і меценат Петро Яцик належав до того рідкісного типу людей, які вже з першого погляду викликають глибоку довіру. Ще не знаєш, хто і яка людина, та навіть і приблизно не здогадуєшся про те, але вже відчуваєш: вона не прагне видаватися кимось кращим чи значнішим, аніж є насправді. Спокійний, самозосереджений і доброзичливий, Яцик справляє враження чоловіка справді надійного. Як кажуть, на таких можна покластися; вони мають тверде слово, не щедрі на всілякі обіцянки й запевнення, але, пообіцявши щось, неодмінно виконають, хоч би яких зусиль це їм коштувало. Шкода, що ця обов'язковість поміж нас не менш рідкісна, аніж талант; такої внутрішньої дисципліни і справді повсякденного, повсякчасного дорожіння своїм реноме нам бракує і бракує.
Уже потім я не раз переконувався в справедливості того першого враження від Петра Яцика. Єдине, на що не міг для себе відповісти: це в нього вроджене чи вироблене життям? Так, він творив себе, наче писав книгу чи ліпив скульптуру, прагнучи довершеності, орієнтуючись на еталони культури ділового світу, відсікаючи в собі такі анахронічні карикатурні риси, як розхристаність душі, пустопорожня балаканина й усе до цього подібне, що так прикро вражає нас у багатьох людях. Але якби Яцик не мав вроджених даних отієї діловитості й відповідальності, то важко повірити, що він так далеко просунувся б у процесі самовиховання й самовдосконалення.
Це нагадувало б будівництво хати без фундаменту. Хоч яку б архітектурну вигадливість споруда мала, хоч який добротний матеріал для неї було обрано і хоч як старанно її збудовано, однак саме через відсутність надійного фундаменту вона ніколи не змогла б дорівнятися в досконалості й надійності до тих, які це мають.
Передумуючи його багате на складні перипетії життя, не раз допевнювався: він - людина, яка не губиться за несприятливих чи й критичних ситуацій, а навпаки - змобілізовуєть-ся, збирає всі свої інтелектуальні й моральні сили для рішучих дій. Слабший нітиться, деморалізується, що й може стати початком програшу, внутрішньої готовності примиритися з поразкою ще тоді, коли об'єктивно зберігається шанс виграти, — але він уже опустив у безнадії руки. Яцик же не припускав і думки про капітулянтство. Він боровся до кінця, прагнув скористати кожен - бодай і найменший - шанс. І, певно, саме тому здебільшого перемагав.
Отже, Петро Яцик - це яскравий індивідуум суспільства. Змагання до висот він вважав єдиним здоровим виправданням на існування. Змагання за життя - єдиним реальним виправданням життя.
Ті люди чи народи, які неспроможні змагатися до висот, підсвідомо перестають боротися за своє місце на землі, за своє місце між людьми. Вони нидіють, втрачають право на життя і помирають. Порожні розмови про змагання не є змаганням. Адже тільки те, що кожний з нас окремо і всі ми разом здобудемо і залишимо по собі, принесе добро Україні в країнах нашого поселення, а також і на рідних землях.</span><span>
</span>
Минає літо, і разом з осінню до нас приходять похмурі дні. Блакитне небо повністю затягується сірими хмарами, так що й сонця не видно. Десь там, над хмарами, воно продовжує світити, та до нас на землю ледве пробивається його неяскраве світло.В осінній день усе авколо наче покрите легким сірим покривалом. Дерева, квіти, будинки - все має приглушений колір, фарби ніби меркнуть. Квіти закривають свої бутони. У таку погоду ніщо не відкидає тінь, тому і здається одноманітним. Сірий асфальт, сірі стіни, сіре небо. Часто в похмуру погоду псується настрій, з'являється легкий смуток.<span>Та з іншого боку, похмурий осінній день сповнений і особливої краси, спокою та гармонії. Сонце не ріже очі, не блищить поверхня води.Все стримане й неяскраве. Якщо немає вітру та дощу, то гуляти в осінній день дуже приємно. Осінні вбрання дерев радують око та прикрашають пейзаж навколо. Не жарко, тому можна довго ходити по осінніх вулицях,не відчуваючи втоми. Головне, зберігати добрий та сонячний настрій в душі</span>
