Леонід Глібов пише байки, бо в них можна висловити все те, про що говорити одверто з різних причин заборонено. У байках він викриває несправедливість і насильство, продажність суду, хабарництво, лицемірство, бореться зі злом.
Так, у байці "Лисиця-жалібниця" розповідається про лисицю, яка вихваляє гарне, справедливе життя в гаю. Вона картає котів, які безжалісні до птахів, ладні їх безневинних поїсти. За улесливими, медовими словами — "малесеньких", "безвинних", "як їх не жаліти" — приховується обличчя злої та хитрої людини. І на підтвердження цієї думки автор розповідає, що пташенята випали з гнізда, а Лисичка "прехорошенько їх поїла". В образі Лисиці автор засуджує лукавих, підступних, хитрих людей, які прикриваються хорошими словами, а насправді чинять зло.
В іншій байці "Щука" розповідається про Щуку, яка влаштувала справжній розбій у ставку. Її звинувачують у страшних злочинах:
Того заїла в смерть,
Другого обідрала.
За це Щуку треба покарати. Тому суддям нічого не залишається, як винести справедливий вирок. В образах Ослів, Шкапи та Цапів, що виступали суддями, змальовано нерозумних, обмежених людей. Як не старались судді, а не змогли приховати злочини Щуки і "Щуку на вербі повісити звеліли". Але тут слово взяв стряпчий, в образі якого виступає Лисичка. Вона запропонувала вражу Щуку втопити у річці. Таку "страшну" для Щуки кару присудила Лисичка тому, що та частенько ділилась з нею награбованим. Судді з радістю підтримали цю пропозицію, бо таким чином легко вийшли зі скрутного становища. Отже, цією байкою Леонід Глібов викриває несправедливий суд, засуджує нікчемних чиновників та суддів, викриває хабарництво, кругову поруку чиновників.
Байки Л. Глібова вчать нас добра, справедливості, вчать бути чесними, не лукавити перед іншими, розбиратися в людях, ніколи не бути нікчемним чиновником, суддею, а бути справжньою людиною.
Біла скатертина впала біля тину.
Загорнулась в хустку, як маля, хатина.
За ніч нічого не впізнати:
Пухнастий тин, пухнаста хата!
Я чую чудове українське імя Катерина, в моїй уяві одразу ж постає овіяний сумом і смутком образ головної героїні однойменної поеми Т. Г Шевченка. З дитиною на руках, у латаній світині, «на плечах торбина, а в руках ціпок», ціпок, яким вона захищала свого сина і себе від злих людей, злих собак, злої долі. Та хіба ж міг захистити її цей ціпок гнану всіма одиноку і нещасну жінку від жорстокого життя? Звичайно ж, ні в якому разі, тому й фінал поеми трагічний, але все ж таки закономірний Катерина втопилася, залишивши сила на волю долі.<span> Великий Кобзар українського народу Т. Шевченко був справжнім оборонцем простої жінки. Його поетичне слово стало надійним захистом Катерини, Оксани, Сліпої, Ганни, та багатьох інших героїнь його творів. Катериною звали і старшу сестру поета. Може саме тому через сестру, яка потребувала братерської підтримки, Т. Шевченко і сприймав усіх українських жінок. Захищаючи її, глибоко співчуваючи жіночій долі, він відтворює образ Катерини і радить «шануватися, щоб не довелося москаля шукати», прагнучи застерегти її від необачного вчинку. Та героїня поеми «як знало серденько…», щиро закохується саме у москаля. Природні і глибокі негоди у житті цієї жінки, але вона впевнена, що «милого як співати, любо й потужити». Далі перед нами розгортається трагічне і жорстоке життя молодої жінки-покритки. Спочатку Катерина ще сподівається на повернення свого коханого, але потім розуміє усю марність своїх сподівань. Катерина Гірко плаче над своєю долею, а після того, як народжується син, її життя стає зовсім нестерпним. Її зневажають, від неї усі відвертаються. </span><span>Ми бачимо, що Т. Шевченко жорстоке ставлення оточуючих до обманутої дівчини:
</span><span>Катерина вирішує піти з дому та відправитися на пошуки батька свого сина. Дуже тяжко їй розставатися з з рідним селом, з батьківською домівкою. Очі залиті гіркими сльозами, Катерина нічого не бачить: «тільки сина пригортає, цілує та плаче». Та саме заради цього Катерина вирішує жити далі, саме заради сина вона готова на жорстокі поневіряння під час пошуку свого коханого. Знайти дитині батька, дати їй долю – ось головна і єдина мета, що залишилася у житті Катерини. І ось іде Катерина у личаках, в одній світині, і лихо її важке, а полем свище завірюха. Іде вона, ледве шкандибає… Катерині було тяжко і соромно, їй доводилося часто чути глузування та прокльони, щоб не вмерти з голоду, вона була змушена просити милостиню, та перебороти сором їй допомагає любов до своєї дитини і бажання якось влаштувати долю Івася. Врешті-решт Катерина зустрічається з офіцером, батьком свого сина. Вона прагне викликати у свого колишнього коханого співчуття якщо не до себе, то хоча б до власного сина. Та це ні до чого не привело, і Катерина зі своїм сином була зречень на поневіряння до кінця свого життя. Мабуть тому вона і зважилася на крайній крок, залишивши сина напризволяще. Досить важко представити собі подальшу долю Івася. Але в ті часи шлях у таких дітей, якщо вони виживали, був один єдиний – стати поводарем у сліпих мандрівників і усе життя задовольнятися тим, що дадуть їм інші люди. Не скажеш, що таке життя буде щасливим, але все ж таки буде життя, на що я особисто сподіваюся, адже Івася мені дуже шкода </span>
