<span><u>Тичина
Павло Григорович </u><span> народився 27 січня 1891 року в селі Пісках на
Чернігівщині в сім’ї дяка. Навчався в бурсі (хлопець мав чудовий слух і голос, тож співав у монастирському хорі),
потім у Чернігівській духовній семінарії
та Київському комерційному інституті. Під час навчання в Чернігові молодий
талант взяли під крило М. Коцюбинський та В. Cамійленко.</span></span>
<span>
Збірка
„Сонячні кларнети”, надрукована 1918 року, стала надзвичайною подією не лише
для української, а й для всієї слов’янської літератури, принісши нову мелодику,
нову форму, нове світовідчуття. </span><span>
Наступні
збірки „Замість сонетів і октав”(1920), „Плуг”(1920), „Вітер з України” (1924)
підтверджують визначне місце П.Тичини в українській поезії. Під час Другої
світової війни, коли саме буття народу було під загрозою, поетична сила Павла
Тичини вибухнула у віршах „Я утверждаюсь” і „Матері забуть не можу”.</span><span>
Помер
П.Тичина 16 вересня 1967 року.</span><span>
У
1973 році встановлено літературну премію імені Павла Тичини.</span><span>
Поруч
із суто дитячими віршами П. Тичини: „А я у гай ходила”, „Хор лісових
дзвіночків” – його пейзажні мініатюри здавна стали класичними зразками поезії
для дітей. Перу П. Тичини належать казки, написані за мотивами українського
фольклору: „Кожум’яка”, „Дударик”, „Івасик-Телесик”, „Як Дуб із Вітровієм
бився”, „Дума про трьох вітрів”, а також переклади та поетичні переспіви казок
Максима Танка (з білоруської); Алішера Навої (з узбецької) та інші.</span>
Буду писать на русском, на укр-мову переведете сами.
Стремление Малишка в стихах Вогник и Стежина, к любви к родному дому, к родному краю.Автор пытается донести до читателя любовь к Родине, как он чувствует ее сам.И пусть через года та самая Родина меняется, она от этого чужой не становится.Именно это становится главной идеей Автора в данных стихах.
<span>Івоніка."...очі Івоніки були дзеркалом самої доброти серця й чесноти..." </span>"Його сильні, залізні руки, чорні та тверді, заворушилися незамітно…" "Гарна була земля....Івоніка любив її. Він знав її в кожній порі року і в різних її настроях, мов себе самого. Вона пригадувала чоловіка і жадала жертви.Як була люта, боявся її більше, як почорнілого неба, що віщує тучу."
<span>Марічка. "...погляд у Марійки м'який, звичайно глибокий і зажурений, в усміху несказанно лагідний і гарний..." </span>"Одначе її тонке, ніжне обличчя з ясними лагідними очима усмиряло враження її занедбаного вигляду."<span>"Була се слабосильна, ще доволі молода жінка з ніжними рисами обличчя, на якім за першим поглядом було пізнати, що тяжка, ненастанна праця й жура, що гнітила її, надали її п'ятно старості."
</span><span>Сава "Він був високий ростом, вищий від свого брата, але ніжно збудований, як мати. З лиця подобав також на неї і був би гарний, коли б не його безустанно заблуканий погляд, що мав у собі щось зимного] й несупокійного. З його ніжного, майже дитинячого обличчя вражав його погляд прикро і відтручував від себе. Очей сих не наслідив він ані від тата, ані від мами. Коли очі Івоніки були дзеркалом самої доброти серця й чесноти, погляд у Марійки м'який, звичайно глибокий і зажурений, в усміху несказанно лагідний і гарний, то його очі, великі й сиві, не мали нічого спільного з його дитинячо-молодим обличчям. "</span>"Відколи з нею(Рахірою) сходиться, стає з дня на день гірший, лінивіший і твердіший, справляє всім лише гризоту та жаль."<span>"Але він - то вже інша галузь. Росте й горнеться кудись... та не до доброго й не до нас. Він роботи боїться, йому танець у голові. Зо стрільбою ходив би день і ніч по полі й по лісі, а про хату думає лише тоді, коли мамалиґа на кружок вивернеться. Йому однаково, чи товар поєний, чи ні,- коби йому спрага не допікала. Йому однаково, яка погода надворі, чи се землі і збіжжю по добру, чи се бджолу не вбиває,- коби він у своїх збитках мав гаразд, коби йому меду доволі, аби потайком із горівкою змішати та бог знає з ким випити!"
"Тато його не позволяв йому курити, бо сам не курив, а Григорій усе приносив йому пачку з Гоппляцу, як знав, що в нього вже тютюну не стало, а він хотів курити. В тата пив він горівку лиш 3-4 рази до року - на різдво, на Великдень, на храм і на Новий рік або в м'ясниці,- а тут частували його не раз і не два, а по кілька разів до тижня. А вже найліпша була для нього Рахіра... "</span><span>Михайло каже про Саву "Він ще дурний, наш малий, і трохи впертий, але він добрий хлопчисько!"
</span>Михайло<span>: «І не саме великий, але плечистий і сильний, а з лиця мов у якої дівчини, лише що над устами засіявся вус. Дівчата в селі знали добре, який він був, одначе він держався від усіх так далеко, був такий соромливий і замкнений, що ніхто не міг про нього сказати, щоб глядів за одною довше, ніж за другою.
Такий був Михайло! Просто пішов до бурдея, не ївши, щоб товару подивитися, за всім доглянути; аби на завтра пристарати до орання, аби братися до землі.»
Сава про нього так казав:"Михайло був баба, хоч був сильний, як медвідь, і плечі у нього, як у великана, садив на них мішки, як ніщо; хоч, щоправда, до роботи був здатний, як рідко хто перший-ліпший. Але серце було у нього м'яке, як тісто!"</span>
