Видатний український письменник Панас Мирний у романі "Хіба ревуть воли,
як ясла повні?", змальовуючи історію села Піски, витворив майже
столітню історію всього українського селянства.
Зі сторінок роману постає перед нами Україна, якою вона була до
закріпачення. Серед безкраїх степів красувалися, як квітники, веселі
хутори, присілки, села. Вільної землі було неозорно. Приходь, ори,
скільки хочеш, — ніхто слова не скаже. Та не стало рівності між людьми —
не стало братства. Козацька старшина, якій колись, вибираючи, на голову
груддям землю кидали, щоб не зазнавалася, позадирала тепер голови
вгору, а прості козаки до самої землі понагинали. Кругом Україну облягло
панство, як те гайвороння, шматувало її... Та земля, котру народ
засівав своїми кістками, обороняючи її від ворогів, стала для них теж
ворогом, від якого доводилось тікати. Люди переходили з одного місця на
інше, шукаючи волі, бажаючи здихатися панів, але ті пани вже були всюди.
Кругом неволя, кругом сум людський.
Піски були ще вільні, але до піщан доходили розповіді про те, як
у сусідньому селі Гетьманському не тільки пан полковник з людей
знущався, а й як пані полковниця черевиками зуби й очі вибивала, як по
цілому тижню в колодках морила сердешних дівчат, як їм коси різала,
голову дьогтем мазала й пір'ям натикала, як ніхто не женився, ні заміж
не йшов, не заплативши викупу.
Та не обминуло лихо Піски, як і всю Україну, — потрапили вони в
неволю. Дісталося село пану Польському. Пан Польський, вилупок з тієї
голопузої шляхти, що після занепаду Польщі переметнулася під крильце
російського самодержавства, "заліз у якийсь полк, терся до передніх
вельмож, поки таки дотерся до генерала... й до Пісок! Генерал та його
нащадки все новими й новими указами та вигадками щодня камінець по
камінчику вибивали з людської волі. "Кожен час вкорочувався уривок, на
котрім були піщани прив'язані до генеральші, — поки не вкоротили так, що
вже можна було безпечно за чуби брати..."
Кріпаки почали тікати. Але як вони не тікали, все-таки багато
зосталося на розвід панам Польським, які із завзятих степовиків поробили
покірних волів, що орали та засівали зерном уже не свої ниви, а
панські.
Люди від горя й безвихіддя розпились, розледачили. Перестали
навіть тікати. Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Село
зубожіло. Обшарпане, обтіпане. Стали прокидатись де-не-де злодії —
новина в Пісках! Раніше ніколи ні в кого й двері не замикалися, а тепер —
і на засові страшно.
Реформа 1861 року не принесла селянам сподіваної волі, в народі
її прозвали "голодною волею", бо селяни вийшли "на волю" обідрані, мов
жебраки, і потрапили в нове рабство до тих же панів.
Панас Мирний у романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"
розповідає ? розповідає "лихо давнє й лихо сьогочасне", бо засиллє
"п'явок народних" не змінилося й після реформи. Як належала панам
Польським вся влада в повіті ("Сам — предводитель; родичі — урядники;
справник, суддя, підсудки — все то зяті, родичі зятів, племінники..."), у
них вона залишилася й після реформи.
Що ж робити людям, як жити, щоб вирватись з цього зачарованого
кола? Над цим питанням й примушує замислитися роман Панаса Мирного.
Назва п'єси Івана Котляревського "Наталка Полтавка" стала крилатим висловом. Так образно досить часто називають хороших дівчат і сьогодні. У чому ж полягає магічний секрет героїні п'єси?
Дуже мало було щасливих людей на землі в усі часи, а Наталка все ж таки знайшла своє щастя, хоча їй, звичайно, довелося боротися за нього.
І. П. Котляревський вперше в українській літературі вивів на сцену нову героїню, яка завдяки силі свого характеру здатна ступити на шлях опору "нелюдським обставинам".
У найскрутніших ситуаціях Наталка, виявляючи розум і винахідливість, зберігає почуття людської гідності, прагне утвердити особисту незалежність та зберегти глибоке почуття до Петра як найбільшу морально-етичну цінність. Вона розуміє, що шлюб, узятий з матеріального розрахунку, не може зробити її щасливою. Соціальна нерівність між нею і возним наштовхують її на думку: "У пана така жінка буде гірше наймички... Буде кріпачкою". І Наталка використовує найменшу можливість для збереження свободи життєвого вибору й утвердження свого права на особисте щастя.
І. П. Котляревський стверджує, що щастя у людей повинно бути і є різне, в залежності від самої людини. Скільки на землі живе людей, стільки й різних уявлень про щастя.
Так, наприклад, Микола вбачає своє щастя у здатності допомогти людям, у почутті людської гідності, у прагненні до незалежності, у сміливості, розумі і почутті солідарності із знедоленими і бідними.
"Ідеальний", але дещо слабодухий Петро, змирившись із обставинами, відмовляється від свого щастя із Наталкою заради спокою її матері Терпелихи.
Тема – Розповідь про ангела, який незримо супроводжує ліричну героїню
Основна думка – У кожної людини є янгол-охоронець, який опікується нами все життя, незважаючи на те, що ми його ніколи не бачимо. Людині важливо відчувати підтримку вищих духовних сил і вірити у краще.
Художні засоби – Анафора, зменшено-пестливі слова Янгол у вірші Галини Кирпи символізує не лише вищу опіку, а й віру в людину, яка несе в своєму серці часточку добра. Вірш змушує замислитися про існування речей, які, хоч і не мають матеріального виміру, однак суттєво впливають на наші вчинки. Вірш викликає роздуми про вічне та виводить уяву читача за межі буденності, навіює світлий, мрійливий душевний стан
Не так часто літературні твори викликають жваве обговорення серед моїх однолітків. А поезія Василя Голобородька викликала, якщо можна так сказати, справжній фурор. Перше, що спадає на думку, якщо виникає потреба схарактеризувати якось його творчість, — слово «дивно». Він пише дивні і неочікувані тексти. До того ж усе в його творах є дивним і неочікуваним. Дивує форма, вона близька до вільного, білого вірша — в ній простежується темп, але часто нема рими, іноді цей темп раптово змінюється, як змінюється музична тема. І образи в автора теж дуже неочікувані. Зелене волосся дощу, слова, якими ми мовчимо на самоті. Все це так незвично, але так захоплююче і цікаво.
Звичайні теми поет реалізує по-своєму. Наприклад, поезія про дощ. Мабуть, вірші про дощ писав кожен поет, навіть початківці завжди звертаються до цієї теми. Можливо, саме тому, коли бачиш у заголовку це слово, очікуєш чогось банального, звичного опису природи. Але в Голобородька дощ інакший. У його сприйнятті це зелене волосся, яке плете хмара, а в дощ вплетене все — і сам ліричний герой, і хата, і дерева. І коли дощ скінчиться, все зміниться (хтось набігається, хтось напасеться). А хтось повернеться в дім, що теплий, немов гніздо. Таке своєрідне бачення одразу характеризує автора як талановиту, незвичну людину. Він бачить світ по-своєму і пише по-своєму, зовсім не так, як писали до нього. І річка теж вплетена в дощ, немов дівоча стрічка, і дерева... Здається, ліричний герой бачить вищу єдність, гармонію світу. Дуже свіжим, новим здається цей текст.
Схоже враження справляє і текст «Ми йдемо». У цьому вірші автор звертається до однієї з традиційних тем української літератури. Мені чомусь навіть згадуються «Каменярі» Франка. Той самий вічний рух, вічний неспокій. Але «Ми йдемо» у Василя Голобородька — дуже оригінальний вірш. У його ритм вплетено рух, відчутна динаміка слова, рух думки, рух героїв, рух слів і рядків загадково поєднуються між собою. Поет створює не тільки свій власний ритм, а й власні слова. Мені дуже сподобався образ «тихомрійні села». З точки зору граматики, такого прикметника нема, а от з точки зору життя — він є. Бо як інакше назвати тихі, мальовничі села? Дуже влучний епітет!
Я переконаний, що поезія має бути неповторною, оригінальною, має відображати специфічне авторське бачення світу. Саме такою є поезія Василя Голобородька. Я шкодую, що не познайомився з його творчістю раніше, бо відтепер він один із моїх найулюбленіших поетів.