Абетка(абе<em><u /></em>итка)-6 букв 6 звуків(и записуєш над е)
Я вважаю, що найближчою та найдорожчою людиною в житті кожного є мати. Виховання, яке ми дістали в дитинстві, зостається з нами на все життя. Та не стільки виховання як набір правил поведінки, скільки любов матері, серце матері, яке підтримуй нас під час усіх життєвих негод, залишаючись з нами назавше, навіть якщо матері вже нема з нами поруч. Роль матері, святість материнства оспівано у літературі, у народних піснях та казках, тож чому ми іноді забуваємо про це? Чому багатовікова мудрість народу зараз «підлягає сумніву»?<span>
</span>
Я, ти, він, вона, воно, вони (выбирай)
Ми зустрілися, щоб обговорити важливі справи.
Де русло річки повертає ліворуч, був невеликий острівець.
Біля великої груші, що росла край села, зібралася молодь.
Хоча дід був старий і слабкий, його й досі в селі побоювалися.
<span>День, прожитий кожним із нас сьогодні, завтра стане історією – історією
сучасності."</span>
Колись, коли я була ще зовсім малою і мені траплялося читати про видатних діячів,
науковців, письменників або поетів України та світу, я вважала їх не так людьми, як
атлантами. Ці люди видавались мені якимись дивними постатями, поглянувши на
яких одразу розумієш – це видатна особистість. Навіть їхні страждання (якщо
такі були) здавалися мені епічними сюжетами. Мені й на думку не спадало, що ці
люди жили так само, як і ми: кохали, страждали, раділи, хворіли. Для мене вони
народжувалися для звитяги і помирали прикладом для майбутніх поколінь.
Так я вважала досить довго. І от, приблизно півроку тому, я вперше чітко
зрозуміла: ось вона історія. Історія з великої букви. Історія, яку пишемо ми і
люди довкола нас. Не лицарі, не боги, не міфічні істоти, а звичайні люди. Ніщо
в них чи в нас не видає чогось особливого, такого, про що, можливо, завтра чи післязавтра
напишуть у книжках.
Звісно, так на мене вплинули останні події в Україні. Але історія пишеться
не лише в буремні часи, вона вистукує годинником кожного дня. І це велика
відповідальність перед нащадками. Це той тягар, який лягає на кожне покоління.
Хочемо ми того чи ні, наші нащадки житимуть, оглядаючись на нас, і аналізуватимуть
усі наші лихі й добрі справи. А наш обов’язок написати нашу частинку історії якнайкраще.
Усвідомивши це, хочеться повторити давнє козацьке гасло: «Шануймося, бо ми того
варті!».
