<span>У невеликому кварталі Гриніч-Вілідж, де вулиці химерно переплуталися, а плата за помешкання була низькою, художники заснували колонію. Студія Сью та Джонсі розташовувалася нагорі триповерхового будинку. Вони оселилися тут у травні, а в листопаді в колонії почала лютувати пневмонія, забираючи десятки життів. Джонсі, мініатюрна й тендітна, також захворіла. Вона лежала непорушно і дивилася у вікно на глуху стіну сусіднього цегляного будинку. Одного ранку лікар сказав Сью, що для одужання Джонсі замало гарного лікування та догляду, необхідно, щоб вона сама захотіла одужати. </span>
<span>Сью робила тушшю малюнок для оповідання в журналі і раптом почула тихий шепіт Джонсі. Вона дивилася у вікно і лічила, скільки листків утрималося на старому плющі, який до половини заплів цегляну стіну. «Коли опаде останній листок, я помру»,— сказала вона. Сью вмовила хвору не дивитися у вікно, доки вона не закінчить малюнок, а для цього їй необхідно покликати старого Бермана позувати. </span>
<span>Художнику Берману було за шістдесят, він давно писав лише вивіски й рекламу, пив запоями, але стверджував, що іще створить свій шедевр. Коли Сью і Берман піднялися нагору, Джонсі дрімала. Вони опустили штору на її вікні й перейшли до іншої кімнати. Вони з острахом подивилися на старий плющ і мовчки обмінялися поглядами. </span>
<span>Наступного ранку Джонсі попросила підняти штору. Після нічної бурі на плющі залишився один листок. «Це останній,— сказала Джонсі.— Він упаде сьогодні, тоді помру і я». День минув, але листок продовжував триматися на гілці. Уночі знову йшов дощ, дув сильний вітер. Вранці листок все ще залишався на місці. Джонсі довго дивилася на нього, потім попросила у Сью трішки бульйону. За годину вона сказала: «Союзі, я сподіваюся коли-небудь написати фарбами Неаполітанську затоку». Удень лікар радо запевнив Сью, що шансів одужати у її подруги тепер значно більше, і додав, що мусить відвідати ще одного важкохворого - старого художника Бермана. </span>
<span>Наступного дня лікар констатував: «Небезпека минула. Ви перемогли». Тоді Сью вирішила розповісти все Джонсі: «Містер Берман помер сьогодні у лікарні від запалення легень. Він хворів усього тільки два дні. Вранці першого дня швейцар знайшов нещасного старого на підлозі в його кімнаті. Він був непритомним. Черевики і весь його одяг промокли наскрізь і були холодними мов лід. Ніхто не міг зрозуміти, куди він виходив такої жахливої ночі. Потім знайшли ліхтар, який ще горів, драбину, зсунуту з місця, кілька покинутих пензлів і палітру з жовтою і зеленою фарбами. Поглянь у вікно, люба, на останній листок плюща. Тебе не дивувало, що він не тремтить і не ворушиться на вітрі? Так, мила, це і є шедевр Бермана — він написав його тієї ночі, коли злетів останній листок».</span>
