Справжній друг для мене - це, насамперед, людина, спілкування з якою не тільки дає мені задоволення, а й сприяє розвитку мене як особистості, людини. Мені здається, що, спілкуючись із друзями, люди можуть розвиватися не менше, ніж під час навчання чи читання книжок. Я маю на увазі не здобування нових знань - для цього достатньо погортати енциклопедію, а навчання духовне, духовне вдосконалення. Поширеною є думка, що друг - це той, хто знаходиться поруч, коли в тебе є якісь проблеми, тобто «пізнається у біді». Можливо, це так. Адже людина, яка кудись зникає, коли тобі потрібна допомога чи просто підтримка, навряд чи може зватися справжнім другом. Але це не єдине і не головне. Друг - той, хто поруч, коли в тебе все гаразд. Спробую пояснити свою думку. Мені відомі випадки, коли люди спілкуються тільки тоді, коли є певні проблеми: вони використовують одне одного для того, щоб розповісти про щось погане, поскаржитися. Вони є безкоштовними психологами одне для одного, і тільки. Зі справжнім другом має бути цікаво і тоді, коли все добре, бо в таких ситуаціях ти розумієш по-справжньому, чи потрібна тобі ця людина, якщо тобі від неї кічого не треба, Виходить ось такий каламбур, але він насправді передає моє ставлення до питання дружби. Приклади справжньої дружби ми спостерігаємо і в класичній літературі. Проте зазначимо, що найчастіше література окреслює лише частину, певний етап життя героїв. У реальному світі люди часто і радикально змінюються, іноді вони змінюються, як-то кажуть, «у різні боки». Тоді друзі можуть ставати настільки різними, що спілкування одне з одним їм більше не цікаве. Насправді різні люди можуть бути і найкращими друзями, вони тоді доповнюють одне одного, спілкування стає цікавішим, їм є чого навчитися одне в одного. Але в друзів мають бути однакові цінності, схожі духовні орієнтири, тоді вони зможуть порозумітися навіть тоді, коли їхнє ставлення до певних реалій різне. Духовні цінності людини можуть змінюватися з часом, і це може призвести до того, що дружба зникне. Мені це здається нормальним, це цілком природне явище, краще так, ніж дружба «за звичкою».
Поляни жили в ті часи окемо й володували родами своіми ... І були три брати : Кий,Щек, Хорив і сестра іх Либідь.Кий сидів на горі , де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі,яка нині зветься Щекавицею,а Хорив на третій горі , через що і прозвана Хоривицею. І збудували вони місто на честь свого старшого брата Кия і нарекли його Києвом ... ( Літописна оповідь)
Слова мораль, етика сприймаються в наш час неоднозначно. З одного боку, всі ми начебто розуміємо, що без моралі жити не можна. З іншого — моральне легко набуває в нашій свідомості присмаку чогось набридлого, нещирого: «моральний кодекс», «морально-трудове виховання», «моральна стійкість» людини-гвинтика . Чи не закладені ці нещирість і докучливість у самій природі моралі? Одвічні пошуки й проблеми людської душі, що ми їх звемо моральними, — це, звісно, цікаво, важливо для кожного. Але, можливо, правий Фрідріх Ніцше, і найсуттєвіше в житті людини починається якраз «по той бік добра і зла»? Так, порядна людина має зважати на вимоги моралі. Проте хіба ж ми не бачимо, як раз у раз святкує життєві перемоги саме той, хто здатний через ці вимоги переступити? І про яку порядність може йтися на голодний шлунок? Може, високі моральні переживання — привілей тих, хто вже має достаток? А може, вся моральі полягає саме в тому, щоб здобувати достаток, звільняючи себе і своїх близьких від злиденності й принижень, несумісних з людською гідністю? А різні герої й альтруїсти-фанатики — чи не краще взагалі без них?Може, й справді, щаслива та країна, котра не потребує героїв? Чому ж тоді мимоволі завмирає серце, стикаючись із проявами справжньої моральної шляхетності? З одного боку, нам твердять про пізнання добра і зла. З іншого — кому не доводилося стрічати простих і щирих людей, котрі й гадки не мали ні про які філософії моралі, а проте вирізнялися бездоганною добротою? І навпаки — високоосвічених негідників, що зі знанням справи творили зло? Втім, ставлячи всі ці запитання, ми вже занурюємося в царину етики, царину роздумів про людську моральність. Бо ж від оцих гірких і пекучих питань неможливо просто відмахнутися, до них знову і знову підводить нас саме життя. І ще одне: чи можуть узагалі існувати якісь остаточні загальнозначущі відповіді на такі запитання, чи не йде кожен тут своїм шляхом і обирає те, що йому ближче? А коли так — навіщо потрібна тоді наука етика? Поміркуймо. Насамперед зважимо на те, що й справді поняття моралі й моральних цінностей у нас, м'яко кажучи, заексплуатовані. За роки радянської влади ввійшло у звичку латати «моральним чинником» усі дірки дряхлі-ючого суспільного організму; не дивно, що у своєму падінні збанкрутіла система потягла за собою все пов'язане з нею — так криза моралі соціалістичної обернулася на девальвацію моралі загалом. Тим часом чим гостріші проблеми постають перед нами, чим непевніші перспективи на майбутнє — тим невідворотніше прагнення сучасної людини знайти якийсь твердий Грунт під ногами, те, заради чого варто було б жити, що могло б слугувати своєрідним камертоном її збудженій душі, мірилом її вчинків. Свідомо чи несвідомо вона знову й знову звертається до кардинальних питань моральності, питань вибору моральних цінностей. Ми не можемо відкинути їх узагалі — так той, хто вирішив би не дихати, хвилиною раніше або пізніше все ж таки ковтне свіжого повітря. Втім, окреслена ситуація заслуговує на те, щоб придивитися до неї пильніше. Адже — попри всюзаяложеність традиційних моральних стереотипів, що давно всім набили оскому — чи можемо ми щиро сказати, що наше життя, наша культура справді будувалися на засадах моральності? Що в перебігу повсякденного існування надто багато важили і важать уявлення про добро і зло, гідність і честь, обов'язок, повага до людини, вірність слову і переконанням? Ні, сказати так ми не можемо; сьогодні від нас, на жаль, дуже далекий нормальний стан людської культури, осердям якої є перелічені поняття й цінності. Невдовзі після першої світової війни й фатальних соціальних змін, з якими збіглося її завершення, всесвітньо відомий мислитель-гуманіст Альберт Швейцер (1875—1965) ставить епосі медично точний діагноз: культура, в якій деградують засади етики, приречена на занепад1. Як не прикро, підтвердження цього діагнозу ми нині спостерігаємо на прикладі нашого суспільства. Гіркий парадокс полягає в тому, що нашу культуру ще й дотепер, після всього пережитого протягом останніх років, найповніше, мабуть, характеризують три славнозвісні принципи колишнього соціалістичного культурного будівництва — принципи партійності, ідейності, народності, — але в найбільш низькому, гротескно спотвореному їхньому втіленні. Так, наша культура була й залишається партійною (хоча тепер уже й багатопартійною), принаймні в тому розумінні, що вона призвичаює нас співвідносити слова та вчинки людей насамперед не із загальнолюдськими критеріями справедливості, істини, добра, а з частковими, власне партійними (лат. pars, partis — то і є частка) інтересами тих чи інших, явних або прихованих сил.
У деяких соціальних сетях ведеться анонімне спілкування,
Військовий комітет починає весняний призив.
У нас з другом тривала довга телефонна розмова.
Я завжди намаюсь вести себе за дипломатичним етикетом.
На уроках історії потрібно вести логічну послідовність.
На українській літературі потрібно мати уміння слухати.
