Особливо важким було політичне і соціально – економічне становище українських земель, які опинились в 20-х–30-х роках у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини (приблизно7 млн. українців). Найбільша кількість українців (5 млн. осіб) проживала на території загарбаній Польщею: Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмщина та Підляшшя. Польський уряд обіцяв країнам Антанти, що забезпечить права національних меншин, надасть Галичині автономію, проте зразу ж забув про свої обіцянки. Більше того, уже в 1924 p. прийняв закон, яким забороняв користуватися українською мовою в урядових установах і органах самоврядування. Більшість українських шкіл було переведено на двомовне навчання (фактично польськомовне). В Львівському університеті було закрито українські кафедри, кількість українців у ньому становила не більше 5–10 \%. Відбувалася колонізація українських земель польськими осадниками (переселенці з Польщі, насамперед колишні військові, яким уряд роздавав кращі землі). За законом від 17 грудня 1920 р. вони могли безкоштовно отримати з державного фонду до 45 га землі. Лише протягом 1921-1922 р. осадникам було роздано під колонізацію, зокрема: на Волині – 112 тис. га, на Поліссі – 113 тис. га, у Східній Галичині – майже 200 тис. га. До 1938 p. їх прибуло в села 200 тис., крім того у міста – 100 тисяч. Вони займали посади дрібних чиновників, поліцаїв, поштових і залізничних працівників тощо. <span> Необхідно врахувати і те, що в економічному відношенні західноукраїнські землі були аграрними колоніями Польщі, які постачали сировину і дешева робочу силу. </span> Польські владні структури посилили гоніння на православну церкву, яка на Волині, Поліссі і Холмщині була основною опорою української національної самобутності. 190 православних храмів було зруйновано, понад 150 – передано католикам і уніатам. Із 380 православних церков, що були на Волині до 1914 р., залишилось лише 51. У пошуках кращої долі тисячі українців емігрували за кордон. Інші – ставали на шлях боротьби проти польських порядків за своє соціальне і національне визволення. Точкою відліку такої боротьби можна вважати 20-тисячний мітинг на початку 20-х років у Львові біля собору Св. Юра, на якому усі присутні проголосили клятву, зачитану визначним діячем галицького національно-визвольного руху Ю. Романчуком: „Ми, український народ, клянемося, що ніколи не погодимося на панування Польщі над нами й кожну нагоду використаємо, щоб ненависне нам ярмо неволі зі себе скинути та залучитися з цілим великим українським народом в одній, незалежній, соборній державі”. Певний опір колонізаторській політиці властей чинили кооперативні організації, культурно-просвітницькі товариства „Просвіта”, „Рідна школа”, молодіжні об’єднання „Сокіл”, „Пласт” та інші організації і політичні партії. Найчисельнішим і найвпливовішим серед них було Національно-демократичне об’єднання (УНДО) під проводом Д. Левицького, В. Мудрого, С. Барана та ін. Провідними ідеями УНДО були: право на національне самовизначення, соціальна справедливість і демократія, проведення аграрних реформ. Ліве крило в боротьбі трудящих краю представляла Комуністична партія Західної України (КПЗУ), яка діяла в підпіллі, спираючись на легальну організацію – робітничо-селянське соціалістичне об’єднання (сельроб). У 1934 р. в її рядах нараховувалось понад 4 тис. осіб. Заради історичної справедливості необхідно відзначити, що опозиційний рух української громади в Польщі негласно підтримувався з СРСР, перш за все шляхом фінансового „підгодовування” місцевих організацій. Як відзначає член-кореспондент НАН України Володимир Литвин („Голос України, 2002, 9 листопада0: „Уряд радянської України щорічно витрачав на це з санкцій Москви сотні тисяч золотих рублів. Найбільшими споживачами таємного кошторису були Львів і Варшава. Фінансувалися різноманітні культурно-просвітницькі і економічні організації – Сель роб, УНДП, приватні українські школи, кооперативні спілки та видавництва, журнали „Культура”, „Праця”, „Нові шляхи”, газети „Рада”, „Сіла”, „Світло”, національний етнографічний музей у Львові, Наукове товариство ім.. Т. Шевченка. У 30-х роках зростає вплив націоналістичних угрупувань, зокрема такого ідейно-політичного руху, як Організація Українських Націоналістів (ОУН), яка була утворена в 1929 р. у Відні (очолив Є.Коновалець). Вона дотримувалася військових засад керівництва – конспіративних методів і суворої дисципліни, здійснювала акти саботажу (підпали маєтків поміщиків і садиб осадників, руйнування телеграфної і телефоннох мережі, диверсії на залізницях і т. п.), експропріації банків, майна державних установ, а також проводила кампанії політичного терору проти представників польської держави і тих українців, які не погоджувались з політикою ОУН. <span>
Положение крестьян в 17 веке значительно уходшилось. Соборным Уложением 1649 г. установлена постоянная наследственная и потомственная крепостная зависимость крестьян, включая их семьи, а также прямых и боковых родственников. В силу этого были отменены урочные годы сыска беглых. Сыск становился бессрочным. К волостным общинам прикреплялись и черносошные крестьяне, подлежавшие сыску и возврату на прежние наделы на общих основаниях. Уложение 1649 г. закрепило монопольное право владения крестьянами за всеми категориями служилых чинов по отечеству. Юридическим основанием прав на крестьян, их прикрепления и сыска служили писцовые книги 20-х гг. XVII в. , а для периода после Уложения в дополнение к ним - переписные книги 1646—1648 гг. , отдельные и отказные книги, жалованные грамоты, акты сделок на крестьян между феодалами, описи возврата крестьян в результате сыска. Уложение завершило процесс правового сближения бобылей с крестьянами, распространив на бобылей равную меру крепостной зависимости. Уложение, в целях сохранения поместной системы, ограничивало права распоряжения крестьянами, записанными в книгах за поместьями: запрещалось переводить их на вотчинные земли и давать им отпускные. Права на вотчинных крестьян были полнее. Таким образом, Уложение, следуя за непосредственно предшествующим законодательством и дополняя его, решало поземельный и крестьянский вопросы во взаимосвязи, подчиняя вопрос о крестьянстве поземельному вопросу. По основной массе дел дееспособность крестьян была ограничена (за них «искали» и «отвечали» помещики) , но в уголовных делах они оставались субъектом преступления. Как субъект права крестьянин мог участвовать в судебном процессе, в качестве свидетеля, быть участником повального обыска. В гражданско-правовой сфере он мог предъявлять материальные иски в пределах 20 рублей. В факте возмещения за бесчестье и увечье, предусмотренного Уложением, крестьянин наряду с другими сословиями получил признание (с позиций феодального общества) — определенный комплекс гражданских прав, присущих низшему классу-сословию этого общества. Крестьянин, по Уложению, обладал определенной право- и дееспособностью. У черносошных крестьян объем этих прав был больше, чем у частновладельческих. <span>С Соборным Уложением 1649 года связывают новую ступень на пути окончательного закрепощения основных производителей материальных благ.</span>
В основном, рыцари призывали народ к благородству, к совершению добрых поступков. Помогать бедным и бездомным. Рыцаря учили, что бы он был вынослтвым, сильным. Учили, как правильно обращаться с оружием, как вести стратегические действия
Дмитрий Иванович стал князем в очень юном возрасте и мог бы ее очень быстро лишиться. если бы не поддержка московских бояр и митрополита Аликсия, которые отстояли власть юного князя перед лицом суздальского князя Дмитрия Константиновича и Мамаем, который выдал Дмитрию Ивановичу ярлык на княжение.
Когда юный князь подрос он продолжил объединение русских земель вокруг Москвы в основном силой оружия, а полководцем он себя зарекомендовал отменным и удачливым. Благодаря этим воинским успехам Дмитрий Иванович получал все больше сторонников в самых разных уголках Руси, среди людей, который хотели сильной княжеской власти и освобождения от татарского ига.
Главной цель Дмитрия Донского стала ослабление татарской зависимости и в этом его поддерживали многие. Он отстроил каменный кремль, начал чеканить свою монету, чего не делали в то время другие княжества, он основал русскую артиллерию.
Дмитрий Иванович всегда следил за своими врагами и успевал опередить их в нужное время и нужном месте. Талант политика и полководца позволили князю укрепить свою власть в Северо-Восточной Руси.
Реформы в политической сфере, которые были произведены в СССР<span> в период правления </span>Михаила Горбачева<span> с </span>1985<span> по </span>1991 годы, завершились распадом СССР, отстранением М. С. Горбачева от власти, ликвидацией Варшавского договора и «бархатными революциями» в странах Восточной Европы.<span>