Особливо важким було політичне і соціально – економічне становище українських земель, які опинились в 20-х–30-х роках у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини (приблизно7 млн. українців). Найбільша кількість українців (5 млн. осіб) проживала на території загарбаній Польщею: Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмщина та Підляшшя. Польський уряд обіцяв країнам Антанти, що забезпечить права національних меншин, надасть Галичині автономію, проте зразу ж забув про свої обіцянки. Більше того, уже в 1924 p. прийняв закон, яким забороняв користуватися українською мовою в урядових установах і органах самоврядування. Більшість українських шкіл було переведено на двомовне навчання (фактично польськомовне). В Львівському університеті було закрито українські кафедри, кількість українців у ньому становила не більше 5–10 \%. Відбувалася колонізація українських земель польськими осадниками (переселенці з Польщі, насамперед колишні військові, яким уряд роздавав кращі землі). За законом від 17 грудня 1920 р. вони могли безкоштовно отримати з державного фонду до 45 га землі. Лише протягом 1921-1922 р. осадникам було роздано під колонізацію, зокрема: на Волині – 112 тис. га, на Поліссі – 113 тис. га, у Східній Галичині – майже 200 тис. га. До 1938 p. їх прибуло в села 200 тис., крім того у міста – 100 тисяч. Вони займали посади дрібних чиновників, поліцаїв, поштових і залізничних працівників тощо. <span> Необхідно врахувати і те, що в економічному відношенні західноукраїнські землі були аграрними колоніями Польщі, які постачали сировину і дешева робочу силу. </span> Польські владні структури посилили гоніння на православну церкву, яка на Волині, Поліссі і Холмщині була основною опорою української національної самобутності. 190 православних храмів було зруйновано, понад 150 – передано католикам і уніатам. Із 380 православних церков, що були на Волині до 1914 р., залишилось лише 51. У пошуках кращої долі тисячі українців емігрували за кордон. Інші – ставали на шлях боротьби проти польських порядків за своє соціальне і національне визволення. Точкою відліку такої боротьби можна вважати 20-тисячний мітинг на початку 20-х років у Львові біля собору Св. Юра, на якому усі присутні проголосили клятву, зачитану визначним діячем галицького національно-визвольного руху Ю. Романчуком: „Ми, український народ, клянемося, що ніколи не погодимося на панування Польщі над нами й кожну нагоду використаємо, щоб ненависне нам ярмо неволі зі себе скинути та залучитися з цілим великим українським народом в одній, незалежній, соборній державі”. Певний опір колонізаторській політиці властей чинили кооперативні організації, культурно-просвітницькі товариства „Просвіта”, „Рідна школа”, молодіжні об’єднання „Сокіл”, „Пласт” та інші організації і політичні партії. Найчисельнішим і найвпливовішим серед них було Національно-демократичне об’єднання (УНДО) під проводом Д. Левицького, В. Мудрого, С. Барана та ін. Провідними ідеями УНДО були: право на національне самовизначення, соціальна справедливість і демократія, проведення аграрних реформ. Ліве крило в боротьбі трудящих краю представляла Комуністична партія Західної України (КПЗУ), яка діяла в підпіллі, спираючись на легальну організацію – робітничо-селянське соціалістичне об’єднання (сельроб). У 1934 р. в її рядах нараховувалось понад 4 тис. осіб. Заради історичної справедливості необхідно відзначити, що опозиційний рух української громади в Польщі негласно підтримувався з СРСР, перш за все шляхом фінансового „підгодовування” місцевих організацій. Як відзначає член-кореспондент НАН України Володимир Литвин („Голос України, 2002, 9 листопада0: „Уряд радянської України щорічно витрачав на це з санкцій Москви сотні тисяч золотих рублів. Найбільшими споживачами таємного кошторису були Львів і Варшава. Фінансувалися різноманітні культурно-просвітницькі і економічні організації – Сель роб, УНДП, приватні українські школи, кооперативні спілки та видавництва, журнали „Культура”, „Праця”, „Нові шляхи”, газети „Рада”, „Сіла”, „Світло”, національний етнографічний музей у Львові, Наукове товариство ім.. Т. Шевченка. У 30-х роках зростає вплив націоналістичних угрупувань, зокрема такого ідейно-політичного руху, як Організація Українських Націоналістів (ОУН), яка була утворена в 1929 р. у Відні (очолив Є.Коновалець). Вона дотримувалася військових засад керівництва – конспіративних методів і суворої дисципліни, здійснювала акти саботажу (підпали маєтків поміщиків і садиб осадників, руйнування телеграфної і телефоннох мережі, диверсії на залізницях і т. п.), експропріації банків, майна державних установ, а також проводила кампанії політичного терору проти представників польської держави і тих українців, які не погоджувались з політикою ОУН. <span>
Благодаря уникальному климату индейцы получали чрезвычайно большие урожаи. Богатства Индии были защищены с востока, юга , запада морем а с севера горами. Индийские правители назывались раджи . Своеобразная черта индийского общества склонность к самоорганизации. Колоссальную роль в жизни индейца сыграли сельские общины. Они в свою очередь объединялись друг с другом и могли таким образом координировать сельско - хозяйственную область. Черта индийского общества деления на варны и касты. Варны — это брахманы ( жрецы), кшатры ( воины), вашьи ( земледельцы ), шудры ( слуги ) и неприкасаемые. Варны в свою очередь делились на касты. При этом представители одной касты жили сравнительно обособленно. Стремились не смешиваться с людьми другой касты . Женились исключительно на представителей своей касты .Большинство индейцев исповедовали религию « индуизм ». Помимо индуизма исповедовали буддизм . В Индии воздвигались удивительные буддийские храмы. Однако к 7-8 веку буддизм был окончательно вытеснен индуизмом . В начале 12 века на севере Индии образовалось государство со столицей Дэлли . Вскоре он покорил большую часть Индостана . Укреплению султаната способствовало внешняя угроза . Врагами были монголы. В начале 14 века удалось нанести удар монголам. Но Дэллийский султанат не смог оправиться от удара , который нанёс ему Темирлан в конце 14 века. В итоге Дэллийский султанат распался на ряд княжеств.
1) А-<span>28 сентября 1939 г. </span> Б-ноябрь 1939 – март 1940 гг. В-<span> 23 августа 1939 г. </span> Г-<span>август 1940 г. </span> Д-<span>1938 г. </span> Е-<span>7 сентября 1939 г. 2) А 3) 4</span>
Ян Гус – самый знаменитый чех в мировой истории. Он родился в 1369 году (по иным сведениям в 1371 г. ) в селе Гусинец в Южной Богемии в семье крестьянина.
В 1393 году окончил Пражский университет, стал первоначально бакалавром теологии, а затем получил степень магистра свободных искусств. Служил деканом факультета свободных искусств, а в 1402-1403 гг. и 1409-1410 гг. занимал должность ректора.
Одновременно в 1402 году Гус был назначен настоятелем и проповедником Вифлеемской часовни в старой части Праги, где занимался в основном чтением проповедей на чешском языке.
В проповедях он выступал против церковного богатства, призывал лишить Церковь собственности, подчинить её светской власти, осуждал развращенность клира и обличал нравы духовенства, требовал реформы Церкви, осуждал симонию, выступал против немецкого засилья в Чехии, в частности в Пражском университете. Эта критика импонировала шляхте, мечтавшей захватить церковные земли и богатства, и даже королю Вацлаву IV. Проповеди Яна Гуса отвечали и требованиям бюргерства, стремившейся к «дешевой» Церкви.
В конфликте с немецкими магистратами Пражского университета, выступившими против идей Яна Гуса, король Вацлав IV встал на его сторону и в 1409 году подписал Кутнагорский декрет, превративший Пражский университет в чешское учебное заведение; руководство университета перешло в руки чехов, немецкие магистры его покинули. Но одновременно Пражский университет из международного центра превратился в провинциальное учебное заведение.
Читать полностью Дополнительно : <span>За что сожгли Яна Гуса? </span>