Питання:
1)Від кого ви дізналися про Планетника?
2)Які стихії підкоряв Планетник?
3)Що ви знаєте про Олену Булигу?
4)Хто такий дідо Капіш?
Відповіді:
1)Від Олени Булиги.
2)Дощ,буря,грім.
3)Вважала гроші за ніщо,довго дивилася в небо.
4)Дідо Капуш це дід,який"сидить у бузині і править світом",а також навчав Планетника управляти стихіями,і слухати природу...
Добро(Дівчинка любила природу вона любила кожну квітку)
Зло(хлопець не любив природу він з нею зневажливо ставився йому було байдуже що буде с тіми каченятами)
Микола добігав до райцентру. Околичні вулиці степового райцентру були без хат і дерев — купи цегли, та глини, та уламків.
Миколка біг далі.
На перехресті двох таких мертвих вулиць він зупинився; в який його бік тепер?
Почулася тупотнява, і знизу від ріки висунула голову сіра колона полонених німців.
Вели колону наші хлопці, майже хлопчики, з червоними зірками на сірих шапках, у куфайках, підперезаних брезентовими поясами.
Німецькі руки тягнулися від утоми аж до землі, а замість облич були самі лише очі — від страху.
Але Миколку цікавили не німці. Його цікавили наші. Сухим нервовим поглядом він придивлявся до кожного бій— ця в сірій шапці під червоною зіркою, сподіваючись зустріти кого треба.
Микола забіг колоні у хвіст, обігнув її і знову побіг під гору, але бажаного обличчя не було.
Колона завернула з райцентру в степ, звідки прибіг Миколка, а сам він тим часом, зітерши шапкою піт, побіг на хатки і землянки.
Біля однієї з таких хаток-ліплянок Миколка зупинився. Двоє дітей сиділо під стіною: дівчинка теребила в решеті кукурудзу, а хлопчик, більшенький, дер ту кукурудзу на дертці.
— Здрастуйте! — сказав їм Миколка.
Діти полохливо підняли на Миколку очі, помовчали, а потім дівчинка підхопила решето і щезла в ліплянці. Її братик-млинар, крекчучи, поніс за нею і дертку.
На порозі з'явилася жінка. Руки її по лікті були в глині.
— Тьотю, а де тут у вас базар?
— Хто?
— Базарі
— Я тобі дам базарі Ану, марш звідси! Тільки й дивляться, аби щось украсти! Ото на базар і йдіть, там вас таких тільки й ждуть.
Миколка кинувся тікати.
Перебіг одну вулицю, другу, лапнув себе за груди і став. Став — ні живий ні мертвий. Оглянувся туди-сюди: голо і порожньо навкруги, лише німецький танк обгорілий.
Миколка вискочив на гусеницю, потім на башту, заглянув у відкритий люк і поліз у танк.
Тут він сів і почав діставати з пазухи пачки перев'язаних грошей. Порахувавши пачку до пачки,— татова зарплата з фронту, — Миколка весело зітхнув: двісті тисяч, як є, — заховав гроші і вигулькнув із танка.
Вулицею проїжджав віз, запряжений парою ще добрих коней. На возі, накритому брезентом, сиділи в брезентових плащах двоє дядьків.
Миколка пропустив дядьків, щоб проїхали далі, потім зіскочив із танка і назирці потьопав за ними.
Їхали-бігли недовго: почувся людський гамір, і перед Миколкою відкрився базар.
Миколка обвів його очима і сказав:
— Ого, який великий! — Доторкнувся до пазухи з грішми і полетів униз, на базар,— шапка з голови мало не впала.
А на самому базарі так Миколка вже надивився. Білі свинки морські на руках у безногого дядька біленькими пнсочками витягують записочки із кошика: даси дядькові двадцять рублів, і за ці гроші біла свинка висмикне записочку, а в ній написано, що тобі має бути. Розгортаєш і читаєш:
"Вас ожидає казьонний дом. Але все закінчиться благополучно". Що за "казьонний дом", Миколка не знає, але добре, що "благополучно".
Неоднозначне питання. У житті головного героя сталася драматична подія - померла рідна дитина. Тепер він дивиться на свої меблі наче не своїми очима. Він нібито змирився з цим, та водночас його не відпускає відчуття страшного болю за свою донечку. Батько метається, як поранений звір загнаний у клітку. Зі сльозами на очах він тримає в руках зелену чашку, яка стає єдиним атрибутом зняття інтенції божевілля. Чоловік заспокоює свою дружину, наголошуючи на тому, що в них ще народяться здорові діти. Це підлість зболеної душі і жорстокої пам'яті.
Батько мотивується виключно традицією, звичаями, морально-етичними нормами, власним емоційним ставленням до світу (і тут він належить сам собі). Суто особисте - це неусвідомленість ситуації, свого роду певна обмеженість своєї волі. Батько, як художник, відчуває неспівмірність людського і творчого. І саме це штовхає на аморальні кроки чоловіка, який, бачачи безвихідь ситуації, вибачливо звертається до своєї померлої доньки. Тобто, його одержимість, бажання пізнати життя у всій його повноті, його візуальна стратегія взяли гору над батьківським почуттям