Микола добігав до райцентру. Околичні вулиці степового райцентру були без хат і дерев — купи цегли, та глини, та уламків.
Миколка біг далі.
На перехресті двох таких мертвих вулиць він зупинився; в який його бік тепер?
Почулася тупотнява, і знизу від ріки висунула голову сіра колона полонених німців.
Вели колону наші хлопці, майже хлопчики, з червоними зірками на сірих шапках, у куфайках, підперезаних брезентовими поясами.
Німецькі руки тягнулися від утоми аж до землі, а замість облич були самі лише очі — від страху.
Але Миколку цікавили не німці. Його цікавили наші. Сухим нервовим поглядом він придивлявся до кожного бій— ця в сірій шапці під червоною зіркою, сподіваючись зустріти кого треба.
Микола забіг колоні у хвіст, обігнув її і знову побіг під гору, але бажаного обличчя не було.
Колона завернула з райцентру в степ, звідки прибіг Миколка, а сам він тим часом, зітерши шапкою піт, побіг на хатки і землянки.
Біля однієї з таких хаток-ліплянок Миколка зупинився. Двоє дітей сиділо під стіною: дівчинка теребила в решеті кукурудзу, а хлопчик, більшенький, дер ту кукурудзу на дертці.
— Здрастуйте! — сказав їм Миколка.
Діти полохливо підняли на Миколку очі, помовчали, а потім дівчинка підхопила решето і щезла в ліплянці. Її братик-млинар, крекчучи, поніс за нею і дертку.
На порозі з'явилася жінка. Руки її по лікті були в глині.
— Тьотю, а де тут у вас базар?
— Хто?
— Базарі
— Я тобі дам базарі Ану, марш звідси! Тільки й дивляться, аби щось украсти! Ото на базар і йдіть, там вас таких тільки й ждуть.
Миколка кинувся тікати.
Перебіг одну вулицю, другу, лапнув себе за груди і став. Став — ні живий ні мертвий. Оглянувся туди-сюди: голо і порожньо навкруги, лише німецький танк обгорілий.
Миколка вискочив на гусеницю, потім на башту, заглянув у відкритий люк і поліз у танк.
Тут він сів і почав діставати з пазухи пачки перев'язаних грошей. Порахувавши пачку до пачки,— татова зарплата з фронту, — Миколка весело зітхнув: двісті тисяч, як є, — заховав гроші і вигулькнув із танка.
Вулицею проїжджав віз, запряжений парою ще добрих коней. На возі, накритому брезентом, сиділи в брезентових плащах двоє дядьків.
Миколка пропустив дядьків, щоб проїхали далі, потім зіскочив із танка і назирці потьопав за ними.
Їхали-бігли недовго: почувся людський гамір, і перед Миколкою відкрився базар.
Миколка обвів його очима і сказав:
— Ого, який великий! — Доторкнувся до пазухи з грішми і полетів униз, на базар,— шапка з голови мало не впала.
А на самому базарі так Миколка вже надивився. Білі свинки морські на руках у безногого дядька біленькими пнсочками витягують записочки із кошика: даси дядькові двадцять рублів, і за ці гроші біла свинка висмикне записочку, а в ній написано, що тобі має бути. Розгортаєш і читаєш:
"Вас ожидає казьонний дом. Але все закінчиться благополучно". Що за "казьонний дом", Миколка не знає, але добре, що "благополучно".
" Майбутнє лісу в твоїх руках"<span>Всім нам не раз доводилося побувати в лісі, відчути весь цей аромат столітніх сосен, дубів.Почути стук дятла, пташиний спів та відчути запах грибів. Вся ця краса так і заманює до себе, вдихає втебе нове життя з чистим повітрям, чистими думками. Хіба не добре мати таке місце відпочинку? Аякже, звичайно погодяться мільйони, та більшість з них сама руйнує цей відпочинок. З кожним днем вирубується нескінченна кількість дерев, що потім може призвести до катастрофічних наслідків. Дерева забезпечують нам на тільки чисте та свіже повітря, але і допомагають під час повені. А ми все це забуваємо, і знову робимо все по своєму. Хіба таке життя нам довподоби? Хіба можна добре жити вдихаючи забруднене повітря, та весь час при великих опадах потрапляти під великий вплив повіні. Хіба на таке люди розраховували, коли вирубували всі ті численні дерева?Не думаю, головною метою для них було отримати гроші за хороший матеріал-деревину. Гроші, гроші весь світ тільки тримається і самознищується на цих паперових купюрах. Невже так важко, під час відпочинку в лісі зберігати чистоту. Чи добре дивитися за вогнем і не призвести до пожару.Часто ми звинувачуємо природу у катаклізмах,та самі не помічаємо як знищуємо себе своїми же руками. Нам варто дбайливо ставитися до лісу, тому що це не тільки місце для відпочинку а й наше майбутнє. Бережи природу адже майбутнє лісу в твоїх руках.
</span>
…Покійний Терпило жив-був, то прийняв було до себе якогось сироту Петра за годованця. Хлопець виріс славний, гарний, добрий, проворний і роботящий; він од Наталки старший був годів три або чотири; з нею вигодувавсь і зріс вкупі<span>
</span>Правда, Петро добрий парубок…— говорить мати Наталці,— …він не ледар, трудящий, з ним обідніти до злиднів не можна<span>
</span>Петро не такий, серце моє за його ручається, і воно мені віщує, що він до нас вернеться<span> </span>
