Моє дитинство відрізняєця тим що в нас час є и планшеті , и ноутбуки . А у Тараса не було книги . Саме головне це те що у Тараса не було рідних людей були тікі брати та сестрі . У нас є сім'ї - батьки,сестри и т.д. И це наш скарб . Без них нас би нихто не ідтримав .
«Пісня про рушник». Доля благословила цей чудовий ліричний вірш, йому судилося стати улюбленою піснею українців. Мабуть, кожен пам’ятає хоч декілька рядків з «Пісні про рушник»:
«І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала».
Мати особливо вшанована в Україні: це символ душевної щедрості, величі, безмежної відданості. Хто як не мати подарує людині щастя й добру долю? Рушник — це символ, який походить з народнопісенної традиції. Усе тепло свого великого серця поет укладає в рядки цієї поезії. Художні деталі «Пісні про рушник» підібрані дуже досконало: «незрадлива материнська ласкава усмішка», «засмучені очі хороші». Ці епітети створюють образ матері — берегині роду, тієї, хто опікується долею України.
Не судилося Малишкові побачити нашу незалежну державу. Але у віршах цього талановитого лірика є немало передчуттів. І саме вони істинні. І лише вони є пророчими, говорячи правду про майбутнє України й українців.
У
статті розглядається хрестоматійний твір М. Коцюбинського “Intermezzo” з
позицій становлення імпресіоністичного письма в українській літературі початку
ХХ століття. Показано, що поетика новели, яка репрезентує синтез первин лірики,
епосу та драми, виявляє ознаки схожості з японською безсюжетною прозою, за
приклад якої в роботі правлять дзуйхіцу Сей-Сьонаґон.
У
зв'язку з утвердженням у сучасному українському літературознавстві думки про
імпресіонізм як стильову домінанту прози Михайла Коцюбинського зростає інтерес
до пізнання секретів творчої лабораторії митця, одним із яких є багата сенсуальна
образність. Ритміка його мови, колір, рух, світло, дотикові та рухові враження
- все це “ті засоби, які надають його творам нестаріючих рум'янців життя ”. Жоден
дослідник творчості М. Коцюбинського не оминув увагою новелу “Intermezzo” -
твір, де виражальну роль відіграють сенсорні образи, що передають зміну
внутрішніх почуттєвих станів автора; де “чарують незвичайною гармонією барв,
світла, звуків, пахощів мальовничі, експресивні пейзажі... відлунює кукукання
зозулі... гудіння бджіл нагадує співучу арфу. І на цьому тлі виділяється пісня
жайворонка”. В усій світовій літературі важко знайти письменника, який би так
захоплено опоетизував красу сонячного, одягненого в зелень степу, як це
зробив... Михайло Коцюбинський”, - стверджує М. Костенко.
Мета
статті - виявити концептуальні риси літературного й живописного імпресіонізму,
відбитого у новелі “Intermezzo” М. Коцюбинського, зокрема у зіставленні з
японською безсюжетною прозою.
Виклад
основного матеріалу.
Імпресіоністичне
бачення світу крізь призму звукової образності створюється завдяки оживленню
природи, однак у кожного з письменників персоніфікація відбувається по-різному.
Так, оповідач “Intermezzo” вслухається в кування зозулі, переходить на її мову,
з чого починається поріднення митця з природою. З плином оповіді цей процес
сягає рівня, на якому оповідач “індивідуалізує. стеблину, квітку, намагається
побачити форму її руху, погладити, щоб відчути фактуру матеріалу, послухати
шелест, почути запах ”, - залучає всі п'ять чуттів для пізнання природних явищ.
Висновки.
Стильова манера імпресіонізму, явлена в “Intermezzo”, фіксує скороминуще
враження зовнішнім знаком-словесним образом і водночас концентрує в ньому
значний символіко-метафоричний потенціал. Тому так часто ключовими є чуттєві
(звукові, зорові, дотикові тощо) образи, посилені дієсловами руху, а іноді й
елементами звуконаслідування. З огляду на це, важливим композиційним концептом
імпресіоністичної оповіді в дослідженому творі є особлива поетичність викладу з
застосуванням прийому одухотворення.
<span>Це
дає змогу зробити висновок про те, що імпресіонізм як художня парадигма пізнання
дійсності органічно притаманний українській літературі. Звернення до наукового
визначення імпресіонізму та його стильових домінант, специфіки його
літературного і живописного, українського та зарубіжного вимірів дозволило
по-новому поглянути на, здавалося б, добре вивчений твір української малої
прози - “Intermezzo” М. Коцюбинського, і це становить плідний ґрунт для
порівняння не лише зі знаковими, ай з менш дослідженими явищами української
літератури кінця ХІХ - початку ХХ століть. Образно-звукові теми, які то
доповнюють, то заперечують одна одну, всі разом поєднуються у прекрасну
повнозвучну символічну картину, яка відбиває широкий спектр духовного життя
людини й багатогранність буття взагалі.</span>
кільки існує людство, стільки точаться суперечки про духовне та матеріальне в житті людини. На жаль, у наш прагматичний час духовність відходить на другий план, але матеріальне не може витіснити потяг людини до прекрасного, не може вбити справжніх почуттів, бо на сторожі духовності стоїть творчість справжніх митців.
Ліна Василівна Костенко усім своїм життям і творчістю доводить, що людина мусить мати крила, які піднесуть її над буденністю, дадуть відчуття польоту.
Справжній митець зуміє віднайти поетичні образи в найбуденніших речах. Перебуваючи ранньою весною у Польщі, Ліна Костенко замилувалася могутнім природним явищем: на річці Одрі скресала крига. Здавалося, зима ще не сказала свого останнього слова, «та не встигла огледіться, як проснулись дерева і на Одрі лід потемнів». Буйно ломилася крига, кришився лід, і ось «на останній крижині самотня чайка пливе». Куди вона розігналася, що буде, як майже прозору крижину «розмиє вода весняна», і цей непевний прихисток затріщить, відломиться і піде під воду? Та нащо вільній пташині ґрунт під ногами, якщо вона має широкі й сильні крила? Картина могутнього льодоходу й образ безстрашного крилатого птаха стали основою першого у диптиху вірша Ліни Костенко «Чайка на крижині». Другий твір «Крила» став логічним продовженням першого, адже письменниця знову повертається до образу птаха, який житиме в небі, якщо не буде землі; не матиме багатства, «то буде воля», а хмари у високості розвіють відчуття самотності. «А як же людина? А що ж людина?» — тривожно звучать риторичні питання. Поетеса знає відповідь. Людина
Живе на землі.
Сама не літає.
А крила має.
А крила має!
Ті крила — це правда, чесність, довір’я, вічне поривання, щирість, щедрість. У когось вони створені з пісні, у когось — з надії чи поезії і мрії, та у будь-якому разі «Людина нібито не літає… А крила має. А крила має!» Останні слова вірша, що звучать рефреном, стверджують позицію поетеси: людина мусить мати крила, щоб піднестися над буденністю, щоб матеріальне не засліпило їй очі, не знищило особистість кожного з нас.
