Панна змальовується через сприйняття героя-оповідача. Автор не подає детального портрета, є лише окремі деталі: очі, як у зляканої лані, променисті, чисті, великі; нижня губа, як у вередливих і гарненьких дітей, трохи випнута наперед; серпосхожі пасма темного волосся. Герою-оповідачеві вона здається то фантастичною феєю, то якимось «дивним звіром, сильним, напруженим, диким». Панна є втіленням краси, жіночності, ніжності. Водночас це сильна, вольова, цілеспрямована людина, яка любить життя.
Помітно, як змінюються відчуття героя-оповідача: зневага до смерті – жаль за чимось – протест («Не було ні страху, ні суму, ні жалю, тільки… один якийсь величезний пульс протесту, боротьби всієї істоти з цим призначеним, неминучим») – відчуття «таємної вогкості смерті» («А там… ждала смерть… чорна, слизька, огидлива…») – щастя перемоги життя.
А ось як розвиваються почуття: зустріч і з панною в повітці контрабандиста викликає здивування і навіть ніяковість. Далі з’являється зацікавленість, панна починає подобатися, молоді люди закохуються (їхні очі повні ласки й тепла одне до одного), щастя, мука «осиротілого щастя».
Я вважаю, що герої збагатили один одного: оповідач навчився цінувати життя, кожну його мить, усвідомив, що щастя – це момент, а панна перемогла страх смерті. Та головне, що кожен із них відчув щастя кохання.
<span>Недаремно говорять: «Життя прожити — не поле перейти». І прожити своє життя без помилок не вдається нікому. Хоч існує прислів’я: «На чужих помилках вчаться», — але частіше люди вчаться на власних. Можливо, так краще відкладається у голові та серці. Але кожного разу, коли хочеш щось зробити, треба гарненько подумати. Часто емоції чи незнання справи не дають змоги все обдумати так, як хотілося б. Думаю, що саме емоції, бажання похизуватися перед товаришами штовхають дитину(людину до поганих вчинків. </span>
Зима - чарівне і казкове пору року, весь природний світ завмер в міцному снi. Спить холодний ліс, сховавшись білої шубкою, не чути тварин, ховаються за своїми власними норками, лише деякі виходять поохотаться. Только вітер і завірюха, вічні супутники зими.
Одного разу я подалася в країну Доброта. Подорозі мені зустрічалися люди, і усміхаючись, віталися зі мною. Все розпитували:" Як мої справи?". Та на їхні питання я відповідала посмішкою. Саме такі відповіді оправдувавали назву країни.