За що я люблю Україну?
06.03.11, 18:18 Ми любимо тебе, Україно! любов, україна
Траплялося, що я мріяв жити в Японії, Греції, Китаї, Австралії, Америці… і ці бажання були настільки сильні, що я ненавидів долю, яка визначила Україну як мою Батьківщину! Та я задумався, чи є на світі ще одна така країна: бідна і багата водночас, красива та брудна, велика і несміла…
Чарівні краєвиди, безмежні поля, багата земля, чисті ріки, - це все – моя Україна. А щирість та доброта моїх співвітчизників відомі далеко за її межами.
Чи можна не любити країну, в якій народився я, мій брат, сестричка, батьки, друзі? Як не любити нашу пісню, танок, мелодію осіннього лісу, зимову завірюху, весняні переспіви та медові пахощі літа. Я люблю її за очі кохані, за усмішку сонечка, за купола Києво-Печерської Лаври, за Хрещатик у Києві та Сумську в Харкові, за відпочинок в Криму та Карпатах, за привітні гостини у Львові та Гоголівські вечори в Диканці, за Шевченка-поета та Шевченка-футболіста, за мрію, за щастя, за мир та розуміння. Я кохаю палко, без міри , мову вкраїнську мою.
Не даремно птахи з теплих країв повертаються до України, соловей дарує свої пісні, лебеді – вірність, а голуби – надію на майбутнє.
Не знаю, чи думали ви, що буде, коли покинете Україну. Я думав і не раз. Думав, що зможу, що хочу та мрію. Але все не так. Я, мов калина, яку пересаджують з місця на місце, приймуся, буду рости, але мій цвіт, мій аромат не буде такий яскравий, не такий рідний.
назва:Калинонька
Про калину складено багато пісень, віршів.Її порівнюють не тільки з дівчиною ,але й з Україною.Навесні калиновий кущ схожий на наречену в білому вбранні.Вона цвіте білими суцвіттями.Листочки у неї кленоподібні та яскраво-зелені.Але восени квіточки калини перетворюються в червоні ягідки.Червоні кетяги вкриті краплинами роси,аж горять на сонці.Калина,мов дівчина красуня,ніжна та чарівна.Дивишся на наї і милуєшся.
Калина-це символ України!
За традицією ми всім класом двічі на рік, восени і навесні, виїжджаємо на природу. Набираємо продуктів, беремо м’ячі, гітару і, звісно, магнітофон. Улюблене місце нашого відпочинку – один із мальовничих берегів річки. Ось цього разу ясним осіннім днем ми розташувалися біля води, і раптом Льоша тихенько сказав:
? – Дивіться, хтось пливе.
Самого плавця ми побачили не одразу. Його присутність виказували лише круги, що розходилися по воді. Це була якась велика тварина. Над водою видні-лася голова і задня частина тулуба. Складалося враження, нібито поруч пливуть два невеликих темних предмета.
- Та це ж бобер! – вигукнув хтось із хлопців.
- Так, точно він, – підтвердила вчителька Інна Василівна. – Бобер – це тварина з цінним хутром. Бобра занесено до Червоної книги України. Дивіться, як гарно пливе.
Допливши до берега, бобер звернув до білого латаття і тут зник під водою. За кілька секунд він знову з’явився на поверхні води, цього разу тримаючи в зубах щось схоже на уламок товстого ціпка. Він діловито виліз на берег і почав гризти свою ношу. Це було кореневище білого латаття. Доки бобер снідав, ми розглядали його.Він нагадував звичайну мишу, але збільшену у десятки разів.
Вирушаючи додому, ми довго озиралися на те місце, де побачили бобра. Хтось сказав:
<span>- До побачення, боброва річко!</span>
Проблема батьків і дітей — це вічна проблема людства. Бо як би не
змінювалося суспільство, як би бідно чи багато не жили люди, ця проблема
завжди залишається, тому що діти завжди хочуть жити самостійно: самі
будувати своє життя, робити свої помилки і самі за них відповідати.
І. С. Нечуй-Левицький у повісті «Кайдашева сім'я» показав, як і чим
жило молоде покоління в перші десятиліття після скасування кріпосного
права. Важко було старшому поколінню, а молодому все було вперше: вперше
будували своє життя некріпаками, вперше одружувалися за велінням свого
серця, а не за велінням пана. А старше покоління хотіло, щоб їх слухали,
як все життя слухали вони своїх батьків, пана тощо.
Розпад патріархальної сім'ї — це нелегкий етап у розвитку сімейних
традицій, але життя змінюється і вносить свої корективи. Молоді Кайдаші
хочуть жити по-новому, краще, ніж їх батьки, не хочуть і коритися
батькам, бо вважають, що так, як жили їхні батьки, вже жити не можна —
це вже минуле, а нове життя — будувати їм, молодим. Щоправда, і вони не
знають, як його будувати.
Я підтримую молоде покоління повісті в їх намірах будувати своє
життя самостійно. І тому мені здається, що, одруживши синів, старі
Кайдаші повинні були їх відділити. Однак старшим хотілося керувати
молодими, як ними керували все їхнє життя.
Молоді Кайдаші — працьовиті, люблять свої сім'ї, однак надмірне
прагнення бути самому господарем затьмарило повагу до батьків і все те
хороше, що вони їм дали. Тому мені не подобається, як у боротьбі за
приватну власність вони втрачають подекуди людську гідність.
Більш до вподоби мені Лаврін і Мелашка, бо я люблю людей ніжних,
добрих душею, які мають ласкавий погляд, уміють розуміти прекрасне. Мені
здається, що потрапивши у становище цієї боротьби за «моє — твоє», вони
зуміють все ж таки зберегти любов одне до одного. Карпо і Мотря, на мою
думку, зовсім «зачерствіли», почуття їх любові замінилося матеріальними
цінностями, а їхні діти не бачать батьківської любові й не виховують у
них і любов до близьких, а значить, ростуть вони у становищі нелюбові. І
це, звичайно, дуже недобре.
Я ніколи не міг зрозуміти, як можна підняти руку на людину, яка дала
тобі життя, яка виховувала і доглядала тебе. І якщо вже життя склалося
так, що дружина і матір не розуміють одна одну, то син повинен зробити
все, щоб хоч повагу зберегти, якщо немає любові.
Ось таке моє ставлення до молодих Кайдашів. З одного боку, я їх
підтримую і розумію. З іншого боку, я не можу їм вибачити неповаги до
батьків.