Маруся Богуславка - полонена, яка мала доступ до ключів. Події відбувалися на Великодню суботу. А сумі вона відпустила сімсот невільників, які перебували в полоні 30 років.
Вона їм нагадала про те, що завтра має бути Великдень, а через це козаки стали сумувати й кляти її за це. В той самий момент вона розповіла, що збирається відпустити їх. Турецький хан поїхав, залишивши їй ключі.
Вона відімкнула їх і сказала, щоб її батьки не збирали кошти для її визволення з полону.
Тема: Лірична героїня поезії (яка зливається з образом автора) має глибокі патріотичні почуття. її найбільша гордість і найбільший біль — Україна. Навколо так багато байдужих людей, і це тривожить, викликає протест. Героїні хочеться розбудити цих байдужих, відчути «гарячий подих,» однодумців і діяти, рушати «на шляхи великі», бурлити «водоспадом», щоб «найгостріше слово — Україна» стало найлагіднішим, наймирнішим.
<span />
<span>Гоболіно <span>З давніх-давен чорних котів з зеленими очима називали відьмацькими котами.
Одного разу у чаклунки Карги така кицька народила двох котенят.
Один із був чорний з блакитними очима, біленькою грудкою та біленькими лапками. Звали його Гоболіно. Друга кішечка була геть відьмацька – чорна з зеленими очима. Звали її Сутіка.
Сутіка пишалась тим, що вона була відьмацькою кішечкою, а Гоболіно навпаки – він мріяв бути домашнім котом.
Якось Гоболіно втік від Карги та побрів у пошуках домівки. Довго він йшов і побачив метелика й почав ним гратися. Весело біг за метеликом Гоболіно, потім стрибав, і не помітив як упав у річку.
Неподалік грались діти. Вони побачили як октеня упало в воду. Діти кинулись його рятувати. Але з берега вони не могли його дістати, взяли палицю й простягли її Гоболіно. Котик схопився за палицю кігтиками і так дістався до берега.
Діти зраділи кошеняті, зігріли його і стали з ним гратися. Гоболіно теж зрадів. Він довго мріяв про родину і хотів стати домашнім котом. Ввечері, збираючись додому, діти вирішили взяти Гоболіно з собою. Діти запитали в батьків, чи можна його залишити. Батьки дозволили, щоб Гоболіно жив з ними. В цій сім`ї вже жили коти й собаки. Дітки зраділи, що в них тепер буде ще й чорне кошенятко, а Гоболіно зрадів ще більше, бо він тепер має родину. Йому виділили місце й посуд та одарили любов`ю. Тепер в Гоболіно є багато друзів – котенят і собачат та ще із лісу прибігають погратись зайченята..
Котик весело живе й домівку має і до себе в гості всіх він закликає!</span><span> </span></span>
<span>Тема твору Конвульсії й загибель «маленької людини» у мережах знеособлених, відчужених сил. »Перетворення» я прочитала вперше до того, як ми почали вивчати творчість Франса Кафки. Не приховуватиму , мене трохи вразив сюжет його добутку. Щось подібне я зустрічала, мені здається, тільки один раз, коли зштовхнулася із творчістю Едгара По. І на мене зробило враження не стільки саме перетворення, скільки подробиці, з якими автор описав його. Йому вдалося настільки точно передати відчуття героя, його почуття, його поводження, що я змогла представити себе в ролі дивовижної комахи. Жах, кошмар, у який перетворилася його колись тихе й спокійне життя, пройшли перед моїми очами, як кінострічка заворожливого фантастичного фільму. Але є деталь, що мені не вдалося помітити при першому прочитанні новели. Я не побачила самого головного — тієї «моралі», що намагався донести до читача письменник. Але ж це те, із чим я й мої сучасники зіштовхуються щогодини, щохвилини. Це трагедія «маленької людини».</span><span>Так, Грегор Замза був «маленькою людиною». І він жив своїм «маленьким щастям». У нього була сім’я. У нього була сестра, що він любив і цінував. У нього була, нарешті, ціль у житті — нагромадити грошей для того, щоб сестра надійшла в консерваторію. Але скоїлося лихо. Раптово, ранком звичайного дня, він усвідомив, що його, Григора, уже немає. Вірніше, що він уже не він… І зникає все: зникає любляча сім’я, робота, ціль життя — всі, для чого він жив, за що боровся. Він став безпомічним. Тепер він не може заробляти гроші, не може говорити, огидно себе почуває. Але не в цьому його трагедія. Він залишився один, один у цілому світі, — от трагедія героя. У кожного з нас є люди, яких ми любимо, є люди, які нас люблять, є люди, які нам необхідні і яким необхідні ми. У Грегора Замзи теж були такі люди, але з ним трапилося нещастя, і все відвернулися від нього,</span><span>Дуже важко почувати, що ти не такий, як всі, і тому навіть родичі відвертаються від тебе. Боляче усвідомлювати, що ускладнюєш і робиш нестерпної життя близьких. Але ще болючіше думати, що вони ненавидять тебе, не бажаючи навіть бачити потворну істоту. От як Франс Кафка описує фізичні страждання свого героя; «…Грегор — будь що буде — втиснувся у двері. Одна сторона його тулуба піднялася, він навскіс ліг у проході, один його бік був зовсім поранений, на білих дверях утворилися потворні плями…». Автор дуже докладно описав знущання батька над бідною істотою, у яке перетворився його син. І мені здається, що, описуючи фізичний біль свого нещасного героя, письменник намагався показати його моральну катастрофу. Я думаю, що не на двері утворилися ці «потворні плями», а в чистій душі Грегора відкрилися невиліковні рани. І не тіло героя обливалося кров’ю, а душу, що почувала і в той же час відмовлялася зрозуміти поводження батька, сестри й матері.</span><span>Але от, нарешті, сім’я звільнилася від каменю, що обтяжував неї. Грегор умер. Чи було це ударом для близьких? Чи важко було усвідомити смерть одного зі членів сім’ї? «Ну от7 — сказав пан Замза, — тепер ми можемо подякувати Бога», — от реакція батька на повідомлення про смерті сина. Чи нормально це? Бездушно? Жорстоко? Франс Кафка досяг своєї мети. Кожний читач задумався над цими питаннями. І знайшов для себе єдино вірна відповідь. Я теж знайшла його, от він: кожна людина повинен постаратися зробити хоча б кого-небудь зі своїх близьких дійсно щасливим, подбати про долю кого-небудь, крім себе. І тоді, я вірю, менше буде на нашій планеті «маленьких людей», сліз і трагедій самітності.</span> <span>
</span>