Ми- підмет, полюбили - присудок, гомін вулиці,тишу Дніпра, хащі лісу-додатки
Мабуть, кожна людина вважає, що її місто, або село, де вона народилася і живе, - найкращий куточок землі. Та це і зрозуміло, бо це місце - єдине, неповторне: воно викохало тебе на своїх долонях, збагатило тебе своєю красою, подарувало друзів. Ти - його часточка, його любий син і надія.
<span>Таким для мене є мій Дніпропетровськ - добрий і чесний трудівник, допитливий дослідник, культурний діяч. У ньому дивовижно переплітаються сива й славна давнина і запал молодості, модернізовані новобудови й величезні шедеври архітектури минулих століть. Він серйозний і водночас веселий, гомінкий і поважно тихий. Він гордо несе свою славу день за днем із покоління в покоління вже близько трьох з половиною століть. </span>
<span>Я люблю його щирою й ніжною любов'ю. Найбільше він подобається мені у весняному цвітінні каштанів і яблунь, сповнений ароматом квітучого бузку і свіжого зеленого вбрання. Яскраве сонце заливає свіжі асфальти і молоду траву, віддзеркалюється у вимитих відчинених шибках. </span>
<span>А який він загадково-дивний взимку! Цієї пори він найошатніший увечері, коли на білій ковдрі снігу велично сплять дерева, вгамовуються і затихають будинки. </span>
<span>Золотом вкриває мій Дніпропетровськ осінь. Мені здається, вона у нас особлива, може, це тому, що в місті багато дерев, особливо кленів, і коли вони скидають своє листя нам під ноги, вся земля стає золотою. Кому як, а мені жаль наступати на цю красу. </span>
<span>Літо розмальовує вулиці Дніпропертровська різнобарв'ям. Та, зізнаюся, я чомусь не дуже люблю моє місто влітку. Може тому, що після прозорої дзвінкої весни на нього лягає спека, пилюка і загазоване повітря. Стає сумно. Хоч, може, цей сум має іншу причину? Літні канікули розлучають мене з багатьма друзями. </span>
<span>...Я йду вулицями Дніпропетровська, зливаюся з перехожими і відчуваю себе господарем (вірніше сказати - одним із господарів) рідного міста. Бо пройде зовсім небагато часу - і його буття залежатиме від мене і таких, як я. Це саме нам дбати про наше місто вже через декілька років, і від нас залежатиме його майбутнє. Я впевнений: якщо і надалі в серцях наших палатиме вогонь любові до Дніпропетровська, то повік не згасне його слава! </span>
Розділові знаки дуже любили Пунктуацію. Кожен з них хотів бути її правою рукою. І засперечались якось, хто з них найважливіший.
- Я! – голосно заявив Знак Питання. – Я після речення вмощуся, схожий на гачок. Всіх вас примушу запитати, а сам ні пари з уст – мовчок. А без питань люди не можуть розмовляти.
А ось виступив знак, стрункий, мов спис, він над крапкою завис, спонукає нас до поклику, а звемо його – Знак Оклику.
- Це не ви, а я головний! Це я даю людям радість!
Знітилась маленька Крапка і шепоче про себе:
- Маленька, менша від мачини, ні з ким не стану на борню. А при читанні, коли треба, й людини мову зупиню.
Маленькі сестрички Коми переглянулись між собою.
Збентежилися Тире і Двокрапка:
- Як це без нас зможе обійтися королева Пунктуація?
Лапки посміхнулися:
- Спробуйте без нас? Ага не вдається!..
Тут у суперечку Розділових Знаків втрутився король Синтаксис….
- Як ви вважаєте, що сказав король Синтаксис? (Усі розділові знаки важливі. Людині без них не обійтися. А крім того, треба знати, коли який використовувати.)