Росси́йская Сове́тская Федерати́вная Социалисти́ческая Респу́блика — рсфср
Всесоюзная коммунистическая партия большевиков (ВКПБ)
Городской особняк во второй половине XIX века перестал быть обиталищем только дворянства. К середине XIX века в особняках начинают селиться не только дворяне, но и состоятельные инженеры, врачи, художники, артисты. Таким был особняк балерины Матильды Кшесинской, построенный А. И. Гогеном в самом начале XX века в модном стиле модерн.Во второй половине XIX века многие состоятельные люди стали занимать обширные квартиры в так называемых «доходных домах», которые обычно сдавались им в наем. И хотя такие жилища в крупных городах появлялись уже в XVIII веке, расцвет строительства доходных домов наступил во второй половине XIX века с развитием капитализма, когда потребность в рабочей силе привела к увеличению населения в городах, росту цен на землю, превращению домовладения в выгодный бизнес.Для тех, кто не имел крыши над головой, с середины XIX века в крупных городах благотворительные организации стали строить ночлежки – ночлежные дома, очень похожие на рабочие казармы. Внутри, в одной большой комнате стояли деревянные одноэтажные нары. За пять копеек можно было получить место с набитым соломой матрасом и подушкой, а также кипяток и даже похлебку. В ночлежках было достаточно чисто и тепло. Служащие ночлежек следили за порядком – пьяных и хулиганов безжалостно выгоняли. На стенах ночлежек висели объявления: «Непрестанно молитесь!», «Не сквернословьте!», «Не курите на нарах!» В восемь утра всех постояльцев выгоняли на улицу. Очереди бездомных, терпеливо ждущих вечером открытия ночлежки, стали характерной чертой больших городов.
Преобразования в сфере культуры
Пётр I отменил действующий в России календарь и ввёл юлианский календарь, по которому Новый год праздновался не осенью (1 сентября), а 1 января, и календарь стал отмечаться с 1 января 1700 года [10] от Рождества Христова вместо 7208 (по византийской эре от сотворения мира). По юлианскому календарю Россия жила до 1918 года, когда Советская власть ввела григорианский календарь, на который к XX веку перешли все страны Европы.
После возвращения из Великого посольства Пётр I повёл борьбу с внешними проявлениями старорусского образа жизни (наиболее известен запрет на бороды), но не менее обращал внимание на приобщение дворянства к образованию и светской европеизированной культуре. Стали появляться светские учебные заведения, основана первая русская газета[11], появляются переводы многих книг на русский. Успех по службе Пётр поставил для дворян в зависимость от образования.
При Петре в 1703 появилась первая книга на русском языке с арабскими цифрами. До того числа обозначались буквами с титлами (волнообразными линиями). В 1710 Пётр утвердил новый алфавит с упрощённым начертанием букв (церковнославянский шрифт остался для печатания церковной литературы), две буквы кси и пси были исключены. В 1724 Пётр утвердил устав организуемой Академии наук (открылась в 1725 после его смерти).
Особое значение имело строительство каменного Петербурга, в котором принимали участие иностранные архитекторы и которое осуществлялось по разработанному царём плану. Им создавалась новая городская среда с незнакомыми прежде формами быта и времяпрепровождения (театр, маскарады). Изменилось внутреннее убранство домов, уклад жизни, состав питания и пр.
Специальным указом царя в 1718 были введены на западный манер ассамблеи, представлявшие новую для России форму общения между людьми. На ассамблеях дворяне танцевали и свободно общались, в отличии от прежних застолий и пиров. Таким образом знатные женщины смогли впервые приобщиться к культурному досугу и общественной жизни.
Реформы, проведённые Петром I, затронули не только политику, экономику, но также искусство. Петр приглашал иностранных художников в Россию и одновременно посылал талантливых молодых людей обучаться «художествам» за границу, в основном в Голландию и Италию. Во второй четверти XVIII в. «петровские пенсионеры» стали возвращаться в Россию, привозя с собой новый художественный опыт и приобретённое мастерство.
<span>Постепенно в правящей среде складывалась иная система ценностей, мировосприятия, эстетических представлений.</span>
Доба «великого перелому» характеризувалася істотними, але неоднозначними підсумками в галузі культурного будівнцтва. 3 одного боку, були досягнуті вагомі позитивні результати у розвитку масової культури. 3 іншого — репресії сталінського керівництва поширювалися у першу чергу на найбільш освічену частину суспільства і тому істотно підірвали його культурний потенціал. Керівні працівники більшовицької парти, які теж в основному вийшли з інтелектуальної еліти, постраждали в ході репресій не менше, якщо не більше, ніж безпартійна частина спеціалістів. Під час внутріпартійної боротьби інтелектуали, починаючи від X. Раковського, здебільшого стали жертвою сталінських апаратників, які прийшли до влади в парти і державі.
Серед партапаратників переважало вкрай нігілістичне ставлення до культурних здобутків попередніх поколінь. Адже самі вони не могли їх осмислити й оцінити Найбільш разюче таке ставлення виявилося у холоднокровному винищенні старовинних храмів, які нібито заважали реконструкції міст, а також в активному розпродажу за валюту націоналізованої культурної спадщини.
Услід за Леніним апаратники сталінського типу повторювали, що кожній людині повинні бути доступні інтелектуальні багатства, нагромаджені людством протягом віків. Однак внаслідок ідеологізації культурного життя, яка дійшла до крайніх меж і найбільш потворних форм, за рамками дозволеного опинилися колосальні пласти із загальнолюдської культурної спадщини. Життя митців стало настільки зарегламентованим, що почало втрачати ознаки творчості. Відрізаність їх від здобутків зарубіжних майстрів теж боляче позначалася на культурному процесі.
Разом з тим зусилля партійно-державного апарату в галузі реалізації гасел культурної революції сприяли підвищенню загальноосвітнього рівня народних мас. Відтак зростали масштаби використання народних талантів, розширювалося коло людей, професійно зайнятих творенням культурних цінностей.
У розвитку масової культури ставився наголос на елементарній грамотності мас. Це було зрозуміло єдиний у дореволюційний час перепис населення 1897 р. показував, що в українських губерніях налічувалося тільки 27,9% письменних.
Величезні зусилля щодо ліквідації неписьменності, прикладені державою та суспільством у міжвоєнний період, не дали стовідсоткового результату і все-таки досягнуті показники були вагомими. Перепис населення 1939 р. зареєстрував в Україні 85,3% письменних у віці до 50 років.
Щоб не відтворювалося нове покоління неписьменних, загальноосвітня школа повинна була охопити навчанням усіх без винятку дітей. Впровадження всеобучу розпочалося з осені 1930 р. Одночасно розв'язувалися проблеми створення підручників, будівництва шкільних приміщень, підготовки вчительських кадрів. У 1932/33 навчальному році, як свідчать статистичні довідники, навчанням було охоплено 98% дітей віком до 10 років, а 95% випусників початкової школи продовжували вчитися далі. Проте ці дані суто формальні. Більшу частину цього навчального року в сільській місцевості лютував голодомор, в умовах якого годі було й говорити про навчальний процес.
У 1932 р. була запроваджена єдина структура загальноосвітньої школи, яка у незмінному вигляді збереглася до хрущовських реформ початкова (І— IV класи), неповна середня (І—VII класи) і середня (І—X класи). Стандартизація торкнулася й навчальних програм Учителі у викладі матеріалу повинні були дотримуватися тексту підручника. Еталоном для розробки шкільного курсу з історії у 1938 р. став сталінський короткий курс «Історії ВКП(б)».
Після 1934 р. збільшилося будівництво шкільних приміщень, що дало змогу ліквідувати навчання у третю зміну Середньою школою в середині 30-х рр. було вже охоплено до третини учнів.
Понад 80% дітей навчалося в українських школах. З 1938 р почалося згортання мережі шкіл
Спочатку власті майже не усвідомовели, що задовільне функціонування державних структур неможливе без спеціалістів. Вони спробували замінити тих, хто емігрував або був позбавлений роботи за спеціальністю через політичну недовіру «висуванцям» з робітничого класу і селянства. Зрозуміло, що серед «висуванців» знаходилося не так багато самородків, які без спеціальної підготовки задовільно справлялися з покладеними на них функціями. Тому з початку 30-х рр. зросли масштаби підготовки фахівців робітничо-селянського походження через робітфаки, технікуми і вузи.
Кількість вищих учбових закладів в Україні підвищилася з 19 у 1914/15 навчальному році до 129 у 1938/39 р. , а чисельність студентів у них — відповідно з 27 тис. до 124 тис. Отже, радянська Україна випередила за кількістю студентів Великобританію (50 тис.), Німеччину (70 тис. ), Францію (72 тис. ), Італію (75 тис. ) чи будь-яку іншу країну Західної Європи Вперше вузівськими центрами стали 28 міст республіки. По чотири вузи з'явилося у Вінниці, Полтаві, Сталіно (колишня Юзівка, тепер — Донецьк), по три — у Ворошиловграді (Луганську), Запоріжжі (Олександрівську), Житомирі, Кривому Розі, Миколаєві, Херсоні.
Неизбежность, потому что это все произошло не просто так - это было подстроено.