<span>Мама девочки Маши работала в театре.Она скоро должна была выступить,для своей сказки мама достала из стола маленький стеклянный букетик и не разрешила даже дотрагиваться до него. Но старая ворона украла букетик и унесла к себе в "сокровищницу".Эта же ворона поймала за воровством воробья Пашку и крепко отдубасила его.Милиционер нашёл воробышка и отдал его Маше.Пашка прижился у неё.Наконец,настал день спектакля,мама танцевала на сцене,как вдруг в зал влетел воробей и бросил ей букетик.Мне казалось, что сам рассказ не такой длинный, но держи.</span>
Гринева при в встрече с Зуриным.
Сцена бала,это одна из 2х совершенно противоположных сцен в этом произведении.Именно там нам предстают герои,как положительные и беззаботные люди.В частности отец Вареньки.Именно в этой сцене нам и в голову не приходит,что этот добрый мужчина,может оказаться таким жестоким.Именно благодаря этой сцене,Толстой так явно показывается контраст,который может присутствовать в одной человеке,как он может быть не похож сам на себе,как поведение и поступки человека зависят от ситуации.И так случается с каждым человеком,со всем обществом,а отец Вареньки лишь представляет это общество.
Ассоль – головна героїня повісті «Пурпурові вітрила». Ассоль – це дівчина, чия мрія стала дійсністю. Ассоль рано втратила матір, і її виховав батько – суворий і замкнутий Лонгрен. Односельці їх цуралися, так як за версією власника таверни Лонгрен був жорстоким і безсердечним. Він не врятував його, коли того відносило в море. А те, що через нього померла Мері, мати Ассоль, власник таверни промовчав. З тих пір Ассоль та її батька в селі недолюблювали, їх уникали. Крім того, Ассоль вважали несповна розуму після її розповіді про зустріч з чарівником, який обіцяв, що за нею колись приїде відважний принц на кораблі з червоними вітрилами. За це її називали не інакше, як «корабельна Ассоль». За вдачею це була дівчина з багатою уявою і добрим серцем. Вона могла говорити з деревами та чагарниками, як живими, піклуватися про братів менших, і щиро мріяти. Коли вона підросла, то стала справжньою красунею. Все що Ассоль надягала, здавалося новим і чарівним. Її обличчя було по-дитячому наївним і променистим. Вона ні на мить не забувала про свою мрію і часто її уявляла. Навіть Лонгрен думав, що пройде час, і вона забуде слова казкаря Егля. Уміння самозабутньо мріяти і ігнорувати злі глузування оточуючих пішли дівчині на користь. У її житті, насправді, з’явився хтось особливий, надів на її палець кільце, поки вона спала. Після цього, вона ще більше впевнилася в тому, що «він» скоро з’явиться в її житті. Незабаром в селі Каперни з’явився той самий корабель з червоними вітрилами, а з ним і Артур Грей – капітан корабля, відважний моряк, благородна людина, який почув історію про Ассоль і втілив її в реальність.
Да можно там была семейная трагедия
