Якось навесні під дахом нашого будинку з'явилася дивна глиняна кошик. Бабуся пояснила мені, що це гніздо ластівок. Виявляється, ці пташки будують свої будиночки з глини на стінах будинків.
<span>Я почав стежити за </span>господарями<span> гніздечка - витонченими ластівками. Здавалося, що вони зроблені з порцеляни. Їх точені чорно-сині фігурки з білосніжними грудками переливалися на сонечку. </span>
<span>Ластівки радували нас тихими невигадливими пісеньками. Коли у них вилупилися пташенята, турботливі батьки ловили для них жучків і комах. Минуло небагато часу, пташенята зміцніли, і мама-ластівка стала вчити їх літати. Пташенята були дуже смішними і неповороткими. Але не ми встигли озирнутися, як із забавних пташенят вони перетворилися на граціозних дорослих птахів. </span>
<span>Восени ластівки відлетіли у теплі краї. Але ми не сумували, бо знали, навесні вони обов'язково повернуться. Існує прикмета: якщо ластівка сов'єт на вашому будинку гніздо, то тут оселиться щастя. Тепер у нашому будинку живе щастя.</span>
Поспорили как-то цветы, кто из них самый главный.– Я, – важно сказал пион.– Вот еще, – вскинула гордо голову роза, никто не может быть главнее нас, роз.– Нет! Нет! Нет! – возразила астра. – Самая главная среди цветов я.– Нет! Я! Я! Я! – закричали наперебой георгины, гладиолусы, флоксы...Только маленький голубой цветок ничего не сказал. Он был настолько крохотный и неприметный, что даже имени не имел. А цветы все спорили и спорили.В это время на дорожке сада показался мальчик. В руках у него была книга.– Будьте добры, подойдите сюда, – позвала его роза.Мальчик остановился возле цветов.– Скажите, пожалуйста, – прошелестели флоксы, – Кто из нас цветов самый главный?Наверное, если б на месте мальчика была девочка, она б назвала главным свой любимый цветок. Но у мальчика были другие заботы, ему не были интересны все эти флоксы, тюльпаны, нарциссы.– Не знаю, – сказал он.– Как же так? Что вы говорите? Не может быть! – заволновались цветы и принялись наперебой уговаривать мальчика ответить на их вопрос. Чтобы отвязаться от них, мальчик хотел назвать первый попавшийся цветок, но... он не знал ни одного названия. К счастью, в это время он услышал голос матери, звавший его домой.– Подождите, когда я вырасту, – сказал мальчик цветам. – Тогда я вам отвечу.Он сорвал веточку с голубыми цветками, сунул ее вместо закладки в книгу и побежал домой.Прошло время, мальчик стал взрослым. Он давно уже забыл про свое обещанье цветам. Жизнь у него была нелегкой. Сначала он был солдатом, воевал. Потом судьба забросила его на угрюмый полуостров возле моря, где он стал рыбаком. Тяжелая работа, одиночество сделали его суровым и нелюдимым. Он никогда не вспоминал дом, в котором родился, себя маленького, свою мать. Никто из соседей не заходил к нему в гости. Чайки и те облетали его дом стороной. Но вот как-то, вернувшись с моря, он застал на ступеньках своего дома старика-почтальона.– Это вам, – сказал почтальон и протянул небольшой сверток, завернутый в голубую бумагу.Ничего не шевельнулось вдуше усталого человека при виде свертка. Он развернул бумагу, достал из нее книгу, пожал недовольно плечами. Кому и зачем понадобилось присылать ему эту старую, с закрученными страницами книгу...Вдруг из книги к нему на ладонь выпала тоненькая засушенная веточка с прозрачно-голубыми цветками. Человек поднес ее к глазам – и услышал голос матери. Она звала его так же, как в детстве. А он бежал к ней по саду, и со всех сторон ему улыбались цветы...От воспоминаний на сердце у человека становилось все теплей и теплей. Лицо уже не выглядело таким суровым, глаза подобрели. Он посмотрел на веточку с голубыми цветками и задумчиво сказал:– Вот эти цветы и есть самые главные. Они не дают забыть родной край, дом, детство.<span>На следующий день человек поехал к себе на родину. Его родителей уже не было в живых. Дом развалился. Сад зарос сорняками. С трудом он отыскал в заброшенном саду куст голубых цветов, выкопал его и привез его к себе на полуостров. Когда соседи спросили его, что за странные цветы он привез, он ответил им, что эти цветы называются незабудками.</span>
Всі його люблять, всі його чекають, а хто на нього подивиться — кожен скривиться
(Сонце)
Один баранець пасе тисячі овець.
(Місяць і зірки)
Золоте сховалося, а срібне показалося.
(Сонце і місяць)
У нашій школі дуже цікаво. Школа велика, багатолюдна. Скільки в ній кабінетів: російської мови, математики, іноземних мов, історії, географії. Перейшовши з початкових класів у середні, ми з подивом і цікавістю відкривали нові класні аудиторії та нові предмети, з цікавістю розглядаючи все невідоме.
Але один кабінет особливо приваблював до себе нашу увагу і зовсім не був схожий на ті, що ми бачили в школі раніше. Побачивши в розкладі «трудове навчання», ми вирушили до дверей, на яких висіла табличка «Шкільна майстерня». Через двері цього кабінету завжди лунали дивні звуки: то якесь мірне дзижчання, то постукування.
Це була дуже велика кімната з величезними вікнами. Спочатку ми подумали, що помилилися дверима. Здавалося, що ми увійшли не в шкільний кабінет, а в заводський цех. Всі приміщення заставлено верстатами, а вздовж стін - дерев'яні столи з незнайомими інструментами. Хоча ні, молоток та плоскогубці, звичайно, нам відомі, лещата, цвяхи і шурупи - теж. А ось деякі інструменти ми побачили вперше. І цікаво, що можна робити на цих верстатах? Дошка теж є, але не дуже велика. А в кутку майстерні - листи дерева, заліза, фанери, металеві куточки. Тепер стає зрозумілим, що ж будуть представляти наші уроки трудового навчання.
І ось пройшла перша чверть. Всі вже стало звичним: Урок починається з пояснення прийомів роботи з новими матеріалами, потім - повторення техніки безпеки, і тільки потім практична частина. Ми випилюємо лобзиком з дерева, випалюємо малюнки спеціальним апаратом, ремонтуємо шкільні парти та стільці і навіть самі сколочує табуретки, а на токарному верстаті вчимося виточувати різні за формою металеві Деталі.
Навколо нас у майстерні тирсу і стружки, приємно пахне дерево, від розпеченого металу піднімається легкий димок - кипить робота. Непросто вирізати ажурний дерев'яний візерунок, щільно прикрутити гайку, виточити деталь потрібної форми, підготувати рамку для стенду. Зате як приємно, коли справа йде на лад.
Нас ще чекає шкільна автомайстерня. У нашій школі старшокласники самі зібрали карт, і ми будемо вивчати його внутрішній устрій, як його лагодити, якщо потрібно, і - найголовніше - як його водити! Наш викладач все це знає і вміє. Виявляється, в майстерні є своя бібліотека: «1000 рад майстрові», «Деревообробні і столярні роботи», «Вчися будувати сам», «Як стати хазяїном у домі», добірка журналів «Зроби сам» і ще багато корисних книг і довідників.
Я думаю, що уроки в нашій шкільній майстерні нам необхідні. Адже кожен чоловік повинен вміти полагодити кран, вбити цвях (як каже моя бабуся). Звичайно, зараз багато різної технічної апаратури, і в кожній області є свої фахівці, але уміння поводитися з найпростішими інструментами і виконувати необхідні роботи по будинку нікому не завадить.
<span>Вулиця, на якій я живу
</span>Правда це чи ні, але кажуть, що на характер людини впливає вулиця, на якій він виріс. Ті порядки, закони чи просто звичаї, які існують чи навіть в яких брав участь на вулиці, назавжди залишаються в твоєму серці і ще десь глибоко в підсвідомості. Це дуже легко і дуже складно пояснювати. Спробую пояснити, те що легше. Є вулиці авторитетні, є давні чи нові, є центральні чи периферійні. Мені здається, багато залежить навіть від того, чи ходить по вашій вулиці трамвай, тролейбус чи маршрутка. Це все впливає на нас, але в який спосіб — то навряд слід пояснювати. А чи варто? Нехай все залишиться такою собі романтичною таємницею у наших душах.Я народився і виріс на вулиці Бойовій. Мабуть, навіть таксисти не знають, де вона розташована. Це Дзержинський район, Олексіївка. Я живу в приватному секторі. Уся наша вулиця — то суцільні маленькі одноповерхові (рідко двоповерхові) будиночки і місцями хатинки. Взагалі, уся Олексіївка така. Але ближче до вулиці. Назва її, Бойова, трактується легко. У часи другої світової війни тут відбувалися численні бойові дії. Поруч знаходилося, як кажуть старі бабусі, навіть німецьке кладовище. Одразу після війни, район почав заселятися і назви вигадувалися дуже прості: Армійська, Штурмова,. Піхотна, Артилерійська, Бойова.Моя вулиця дуже красива. Це я кажу не лише тому, що вона моя, а й тому, що це справді так. У нас кожна вулиця має свою особливість: на одній квітнуть каштани, на іншій — яблуні. А, на нашій — абрикоси. Якби вулиці називали пізніше, то назви Абрикосова їй би не уникнути. Впродовж усієї вулиці ростуть абрикоси. Ледь не біля кожного двору. І коли на початку літа дерева цвітуть білими пелюстками, все навколо здається білим, наче це рай. Також наша вулиця має сквер — і там цих дерев безліч: абрикоси, вишні, каштани, сливи, клени, тополі. Але не в цьому головна його особливість. І навіть не в тому, що там часто збираються мешканці вулиці. Для мене він частка тієї території, де минуло моє дитинство. Саме там я ходив ще малечею з батьками, туди я просився погуляти, там бігала більшість дітей нашої вулиці. То були часи, коли я був найщасливішою людиною всесвіту. Я не мав проблем, складних обов'язків, ми всі — діти — робили те, чого бажало серце. Ми були такими безтурботними. У цьому сквері ми проводили цілий день, а якби вночі не хотілося спати, то і ніч. Піжмурки, футбол, ще якісь ігри, назви яких вже не пам'ятаю, — це все приваблювало нас, роблячи щасливими.Трохи згодом став помічати дорослих. Вони теж збиралися на вулиці! Не лише, ми, діти. У них теж були свої традиції. Наприклад, щороку вони виходять до скверу і на свято варять кашу. До обов'язків кожного належить прибрати свою частину території від опалого листя. А ми прибирали колись своє футбольне поле. Цікаву історію розповідають про це поле. На галявині росли в різних кінцях два дерева. І коли народився мій сусід, його дідусь посадив ще два дерева таким чином, що утворилися футбольні ворота. Коли ми підросли, то там завжди проводилися всі футбольні матчі.Так за що я люблю свою вулицю? По ній не їздять тролейбуси і трамваї, дуже рідко з'являються машини, навесні вона квітне пелюстками дерев, тут живуть мої сусіди і знайомі, я тут народився. Але це все не головне.Найважливіше — тут минуло моє дитинство. Тут я робив свої перші кроки, вперше плакав, усміхався, радів, почувався щасливим. На кожній діляночці цієї вулиці залишилися мої сліди, це історія мого життя, за яким доглядала моя вулиця. Вулиця не в значенні «безпритульність», а в значенні «тьотя з добрими очима». Вона присвятила своє життя мені, моєму вихованню, адже завдяки їй я є таким, яким є.<span>
</span>