Сердце........................
Дядя Вернон опустился на стул, дыша словно рассвирепевший носорог, его крохотные глазки, казалось, хотели пробуравить Гарри насквозь.
С самого начала летних каникул дядя Вернон обращался с ним, как с бомбой замедленного действия<span>Гарри взглянул на багровую физиономию дядюшки, побледневшее лицо тети Петуньи, которая силилась поднять с пола пыхтевшего сыночка, и тяжело вздохнул.
</span>
Гарри в семье Дурслей был во всем белой вороной. Дядя Вернон — представительный мужчина с пышными, черными усами и без намека на шею. Тетя Петунья — тощая блондинка с лошадиным лицом, а розовощекий, белобрысый Дадли весьма смахивал на поросенка.
Гарри же был маленький, худенький, сквозь круглые очки на мир взирали блестящие зеленые глаза. Черные как смоль волосы вечно взъерошены, на лбу тонкий шрам, похожий на разряд молнии, — единственное свидетельство трагических событий, в результате которых одиннадцать лет назад Гарри был найден Дурслями на пороге их дома.
<em><u>ЛУМПУМЧИК
</u></em>(Уривок з фантастичної повісті)
Інопланетянин мав кумедне ім'я Лумпумчик, бо імена на Сатурні- давали теж незвично. Якщо, народившись, маленький «м'ячик» зробив «Лусь!», опустившись при падінні на поверхню, то його називали Люсем, а наш герой зробив «Лум-Пум!» — і його назвали Лумпумчиком.
По закінченні уроків мав відбутися важливий футбольний матч: зустрічалась збірна команда школи зі збірною школярів із сусіднього містечка Вишеньки. День був чудовий, і всі швидко розбіглись по домівках, щоб пообідати і приготуватись до матчу. Василько був форвардом* команди, хоч і наймолодший за усіх. Нинішній матч був доброю нагодою показати себе у справжньому поєдинку, бо до цього він брав участь лише у змаганнях між класами. «От якби Лумпум-чик побачив, як я граю»,—думав Василько, ідучи додому.
По дорозі він зустрів свого малого сусіда — п'ятирічного Юрчика. Юрчик деколи ходив з ним на рибалку, іноді вони разом бавились в хованки. Незважаючи на свій малий вік, Юрчик був дуже метким хлопчиком.
— Васильку, ходи до мене,— мені мама нову машинку купила! — загукав Юрчик.— О, подивися, яка велика,— з кузовом і віконцями! Правда, вона схожа на автобус?
Машинка справді була чудова, до того ж із дистанційним управлінням: сама їздила навколо будиночка і подавала сигнали. Ззаду в машинки були гарні дверцята з ручкою, а всередині — м'які сидіння.
Юрчик захоплено щебетав, а Василько уважно розглядав машинку, в голові у нього визрівав план.
— Юрчику, хочеш побувати на футбольному матчі? Сьогодні грає збірна нашої школи і збірна з Вишеньок.
— Хочу! — радісно вигукнув Юрчик.— А ти візьмеш мене з собою? І машинку можна взяти?
— Звичайно, обов'язково з машинкою. Я посаджу тебе у першому ряду, добре?
— Добре, добре! — Юрчик радісно заплескав у долоні і застрибав по доріжці. — Я піду мамі скажу!
— Скажи мамі і чекай мене тут: я пообідаю і заберу тебе з собою.
Василько побіг додому. Коли він влетів до кімнати, відразу помітив сліди Лумпумчикового господарювання: паперова модель космічного корабля, яку він так довго конструював, лежала посеред кімнати, а в акваріумі плавали його войовничі пластмасові козаки.
— Вибач, я хотів прибрати,— почув він десь із кутка голос Лумпумчика,— але ці гострі кути у вас... Я весь побитий... Василько заглянув під стіл — там не було нікого, за кріслом теж, під ліжком — порожньо.
— Де ти, Лумпумчику? — стурбовано запитав він.
— Я тут! — голос Лумпумчика лунав дуже глухо.
Василько відчинив шафу — нікого не видно. І тут він помітив, як у кутку шафи заворушився клубок.
Це була його сорочка, в ній він і знайшов Лумпумчика.
— Вибач,— ще раз сказав той, віддихуючись,
а Василько радісно обняв свого друга.
— Ти мій пустотливий м'ячику,— лагідно прошепотів він до нього,— більше не будеш сам нудьгувати.
