А для чого людям ввiчливicть?
По перше для того, щоб з тобою можно було розмовляти.
По друге якщо усi люди будуть хамити друг другу, то нiчого доброго iз цього не вишло би, тому що не було би дружби, та взагалi нiяких вiдносин мiж людьми.
По трете, щоб взагалi свiт iснував, бо тодi: будуть ходити на друг друга зi своiми вiйськами, нiхто не змiг би нi с ким не про, що домовитися.
Я думаю, що ввiчливiсть повинна бути, бо без неi нiяк
Різдво-пора свята, та страв. Я дуже люблю Різдво. Ще з самого дитинства бабуся готує кутю, яка смакує кожному хто потрапляє за наш стіл. З ранку ми з друзями йдемо колядувати. Співаємо пісні, танцюємо. А за це, нам дають смачнющі цукерки. Ось і вечір. Вся наша друхня родина сідає святкувати Різдво. Стіл прикрашен калиною та кутею. Салати різні види мьса, все це бабуся з мамою готували ще зрання. І ось ми всіх вітаємо, співаємо пісні. Куштуємо узвар
У дитинстві я любила слухати спогади мого дідуся про війну. І війна уявлялася мені зовсім не страшною і, може, навіть по-своєму романтичною. Дід любив згадувати своїх фронтових друзів, перемоги в боях (про відступи говорити не любив) і часто (за моїм проханням) розповідав про те, як наші війська увійшли до Берліна і які почуття охопили його в той незабутній ранок 9 Травня, коли він довідався, що настав День перемоги.
<span> Подорослішавши, я зрозуміла, що багато про що дідусь умовчав. Умовчав про страх, про голод, про біль, про розпач і про річки крові, що заполонили в ті роки півсвіту. Не розповів він мені про табори військовополонених, про жорстокість німецьких солдатів, про катування, про страти. Я довідалася про все </span>
<span> з фільмів, із підручників з історії, з творів письменників, що пройшли війну... Довідалася, щоб ніколи не забути. Такі речі врізаються в пам'ять назавжди. Я вважаю, що ніхто не повинен забувати про ту війну і про те, якою ціною далася нам перемога. Кожен зобов'язаний пам'ятати, що зараз він живе завдяки тим, хто загинув у той страшний час. У багатьох з них були діти, і вони залишилися сиротами, багато хто просто нічого не встиг зробити в житті — пішли на війну просто зі шкільної лави. А багато хто дотепер лежить десь у лісі непохованими... Забути про це — все одно, що вчинити злочин. </span>
Полеглим воїнам споруджують пам'ятники, про їхні подвиги пишуть книги, про війну виходять цикли передач.
<span> Чи досить цього? Думаю, що ні. І хочу прожити своє життя гідно, тому що воно занадто дорого комусь обійшлося.
</span>
<span>Упродовж свого творчого життя Шевченко створив понад тридцять малярських і графічних автопортретів, у яких передав свої думки, почуття, переживання майже за два десятиліття. Автопортрет 1840 року є чудовим заспівом Шевченка-митця до його творчості.</span>У травні 1838 року, після викупу з кріпацтва, Шевченко стає учнем Петербурзької академії мистецтв — одного з найавторитетніших мистецьких закладів у Європі. Розглянувши подані Шевченком малюнки, рада академії одразу зарахувала обдарованого юнака на навчання до четвертого класу (усіх класів курсу малювання було шість).Роки навчання Тараса в академії позначені величезною працелюбністю, систематичною самоосвітою. Юний художник багато й плідно працював, випереджаючи навчальну програму, три роки поспіль здобував срібні медалі за екзаменаційні роботи. Водночас Шевченко багато читав, цікавився історією своєї батьківщини та інших європейських країн. І, звісно, писав вірші. 1840 року з’явилася його перша збірка — «Кобзар».Саме в період духовного й творчого піднесення Шевченко розпочав роботу над автопортретом, пишучи його до свого дня народження, як це часто робили вихованці Академії мистецтв.Та романтичний автопортрет Тараса Шевченка вирізнявся серед інших робіт. У ньому ліричне поєднувалося з драматичним, замріяність — із тривогою, добросердечність — із сумом. Ми бачимо зосереджене обличчя молодої людини. Світло вихоплює з півтемряви лише обличчя, а все інше тане в напівпрозорих тінях. Звертають на себе увагу сховані в тіні очі. Шевченко вдається до типового для романтизму прийому — за допомогою світла й тіні підкреслює, виділяє те, що передусім має привернути увагу глядача. Може здатися дивним, що очі — «дзеркало душі» — художник затінює. Але погляд очей є пильним, проникливим, сповненим якогось невисловленого запитання.Ця аж ніяк не юнацька замисленість здається дивною на молодому, без жодної зморшки, обличчі два-дцятишестирічного Шевченка. Рожеві вуста, ніжна заокругленість щік і підборіддя, ідеально чисте чоло — і раптом цей трагічний погляд… У ньому відбилося нелегке життя: сирітство, приниження, яких Тарас зазнав, коли був кріпаком. Це образ юнака, якого суворі обставини рано зробили дорослим. Милуючись гарним обличчям, окрасою якого є високе, немов виточене з мармуру, чоло, ми не можемо не побачити й інтуїтивне передчуття нелегкого майбутнього.<span>ЯК і інші малярські та графічні роботи Шевченка, цей ранній автопортрет зберігається в Державному музеї Тараса Григоровича Шевченка в Києві, є окрасою його експозиції. Дбайливо зібрані й реставровані художнітвори Шевченка є гордістю нашого народу.</span>
Тут закінчення - ть, ся - суфікс