Повій,вітре,опівночі
А ті громи облягали небо все дужче
Велике дерево поволі росте
Олесь згарячуніяково посміхнувся
Я сказав це навмисне
Старі люди розповідають, що якось небо дорікнуло польовим рослинам за невдячність:
— Багато квітів вітають мене своїми пахощами, своїм таємничим шепотом. Тільки ви, невдячні, мовите й на мене не дивитесь. А я ж напуваю вас дощиком, зігріваю сонечком.
— Ні, ми не такі,— відповіли квіти польові.— Ми тобі дуже вдячні, але не сміємо про це сказати.
— Гаразд, якщо ви не можете піднятися до мене, то я прихилюся до вас.
І небо просило землю виростити серед колосків клаптики його самого. Так небесна голубінь розлилася серед золотих хлібних ланів. І колоски змогли нахилятися до голубих квіток, пестити їх і розповідати про свою любов до синього неба.
Може, тому, що волошка — небесні очі на землі, а квітами люди лікують хвороби очей.
Я дуже люблю малювати.
Коли я малюю я уявляю ,що буду малювати. Потім я візьму папір на якому буду малювати і розпочиною. Малюю пшиницю запашну у полі. Малюю ліс де після рясного дощю виросли грибочки і діти з батьками збирають їх. Малюю сонце золотисте і веселку після дощю. Коли намалювала вішаю на стіну і любуюся.
Ось так я люблю малювати тоді приходять гарні думи
Як чудово буває дивитися на небо після доща. Іноді там можна побачити різнокольорову веселку. Спостерігати за нею приємно та любо! Дійсно, як чарівно вона заворажує тебе! Вона лагідно дивиться на тебе з неба, і ти досить довго не можеш одвести від неї очей. Коли виходить веселка, на серці стає світло, ясно та радісно. Ти дивуєшся, як же можна так уміло створити таке диво? Райдуга може казково приворожити тебе, але на жаль, вона швидко та жваво зникає, хоч як би весело нам не було від її дивовижної появи.
