Осінніми вечорами, коли плачуть небеса й зорі падають на похилені трави, далекими стежками, серед незвіданих всесвітів блукає кохання. Мов та пісня, неосяжна й незбагненна, блукає воно. І як його знайти, як його покликати серед цих невідомих шляхів? Бо так і полине від тебе, не торкнеться твого серця, заблукавши десь там, у далеких степах, не залишивши тобі навіть споминів, а лише гіркі сподівання.
Змінюються часи і влада, змінюються життя і людський світогляд. Але незмінними лишаються найвищі істини, незмінною лишається людська потреба любити. Нерозгаданою залишається таємниця душі, в якій незгасним вогнем горить священне і нездоланне почуття любові.
Поповнив скарбницю поетичних освідчень у коханні й відомий німецький письменник Генріх Гайне в книзі поезій, що принесла йому світову славу. Численні вірші збірки «Книга пісень» були навіяні нерозділеним коханням поета до кузини Амалії, а згодом до її молодшої сестри Терези. Цій темі присвячені перші розділи циклу «Страждання юності», «Сновидіння» і «Пісні».
Поет живе у світі дивних сновидінь. Кожний вірш розділу — це опис тяжкого сну, видінь, що відвідують поета. Усні він бачить «її» — невірну кохану, втрачену назавжди. Буває на її весіллі з іншим:
…бачу я подружжя молоде — Мою любов із церкви гном веде.
Поет продає душу пекельним силам за радість побачення з нею:
Хоч раз її міцно обняти, До серця свого пригорнуть,
До болю в уста цілувати, А там уже будь-що-будь!
У сні він бачить її — бліду і холодну, як мармур. Поет заплатив дияволу страшенну ціну за неї, і ось з’являється вона в супроводі самого диявола, який і поєднує поета з його коханою. Повертаючись до неї, поет проходить цвинтарем — із могил виходять привиди, кожний із них — жертва нещасного кохання.
Дійсність і сон, примари і реальність поєднуються в цих віршах.Поет цілком поринув у свій відчай, але це не скорботна, безнадійна примиреність, а бурхливе почуття. Ніде поет не бачить світлого починання, скрізь безпросвітна темрява.
Повість «Гуси-лебеді летять» М. Стельмаха є автобіографічною. В ній автор розповідає про тяжке дитинство хлопчика Михайлика. Хоч у малого і не було навіть чобіт, але це не змогло перешкодити йому помічати красу природи, відчувати радість життя, поважати хліборобську працю і бути милосердним та добрим хлопчиком.
Дід був першим його вихователем. Розповідаючи йому казки, він розкриває перед онуком чудовий живий світ природи, дихання землі, красу неба. Усе живе у цих оповіданнях – і небо, і сонце, і квіти, і дерева. Онук вірить кожному дідову слову. Мати прищеплює сину святе відношення до землі, до дерев, до сівби, оранки, насіння. Вона на своєму прикладі навчає Михайлика ставитися з довірою до землі, довіряти їй свої радощі і болі, прохати її, щоб вона «родила для всякого». Дід Дем’ян вчить визнавати владу природи і відчувати її красу, він каже, що: «лебеді приносять на крилах весну і життя, а сонце скоро відімкне своїми золотими ключами землю».
У житті селянина на передньому плані щоденна праця на землі. І насамперед, рідна природа й земля утворюють його світогляд, його відношення до людей, до оточуючої середи. Повість «Гуси-лебеді» розповідає про життя звичайних хліборобів, які живуть у подільському селі.
Життя селян-трударів у двадцяті роки минулого століття було дуже бідним. Не у кожного навіть були чоботи. Але всі вони з повагою відносилися к тому, що працюють на землі. Весняна оранка була урочистою подією. А день, коли головний герой повісті, Михайлик, зробив свою першу борозну, був для нього справжнім святом.
Яким буде врожай, залежало від землі, і тому особливим було до неї ставлення. Михайликова мати дуже добре розуміла землю і відносилась до неї, як до живої істоти, вона вірила, що земля може бути доброю і гніватись, що вона розуміє, що думає чи говорить людина. І тому на самоті вона розмовляла з нею, довіряла свої болі і радощі, прохала, щоб вона вродила…Дуже щиро любила землю
ця жінка, вона, як ніхто розуміла природу: милувалася весняними сходами, помічала, коли плакало від радості дерево, а до насіння відносилася немов до святині.
Усю свою любов до природи мати передала Михайлику. Можливо й інші селяни також, як і дід Дем’ян, передали своїм дітям і онукам пошану до рідної землі, різні звичаї та прикмети, які пов’язані з нею.
Таке відношення селян до природи дуже мені до вподоби. Таке зворушливе ставлення до неї, як до живої істоти, їх любов, їх повага до неї. Не можливо, щоб таке поклоніння перед матір’ю-землею залишилось не почутим нею.
Тарас Григорьевич Шевченко (1814 - 1861) – выдающийся поэт, художник. Родился 9 марта 1814 года в Киевской губернии в селе Моринцы.<span>Сначала в биографии Шевченко была потеряна мать, затем в 1825 году умер отец. Так началась его тяжелая, суровая жизнь. Вскоре он обучился грамоте, стал понемногу рисовать. В 1829 году начал служить у помещика Энгельгардта. В Вильне (Вильнюсе) в биографии Шевченко Тараса проходило обучение у преподавателя университета Рустема.</span>
Опис діда Савка: «Савка вийшов із своєї хатки і дивився на нас, як намальований. Було йому літ сімдесят чи, може, й більше. Він був маленький, з підстриженою борідкою. Був би він сильно схожий на святого Миколу-угодника, коли б величезна, мов коров’ячий кізяк, стара кепка не лежала у нього на ушах та землистого, так би мовити, кольору светр не висів на ньому, як на хлопчику батьків піджак.»
У землянці було накурено. Бійці сиділи у присмерку в найрізноманітніших позах, притулившись один до одного чи обнявши один одного. Всі вони були різні і всі рідні. Усіх їх об'єднувало одне почуття єдиної сім'ї, те незабутнє і неповторне, що перед лицем щоденних небезпек гуртує на війні чисті серця юнаків, що лишається потім людині найдорожчим спогадом на все її життя.
***
Пройдуть літа, загояться рани, приорються ворожі кладовища, забудуться пожарища і многі події поплутаються в сивих головах од частих спогадів і перетворяться уже в оповідання, але одне зостанеться незмінно вірним і незабутнім — високе і благородне почуття товариства і братства всіх юнаків, що розбили і стерли з лиця землі фашистське божевілля.
***
Савка вийшов із своєї хатки і дивився на нас, як намальований. Було йому літ сімдесят чи, може, й більше. Він був маленький, з підстриженою борідкою. Був би він сильно схожий на святого Миколу-угодника, коли б величезна, мов коров'ячий кізяк, стара кепка не лежала у нього на ушах та землистого, так би мовити, кольору светр не висів на ньому, як на хлопчику батьків піджак.
***
Чого вони так тієї смерті бояться? Раз уже війна, так її нічого боятися. Уже якщо судилася вона кому, то не втечеш од неї нікуди.
***
А не знають, трясця їх матері, що вже кому на війні судилося вмерти, так не викрутишся, ніякий човен тебе не врятує. Не здожене куля, здожене воша, а війна своє, казав той, візьме...
***
Що у військовому статуті сказано про війну — ну? Хто скаже? Мовчите, вояки. Сказано: коли цілиш у ворога, возненавидь ціль.
***
Душа, хлопче, вона буває всяка. Одна глибока і бистра, як Дніпро, друга — як Десна ось, третя — як калюжа, до кісточки, а часом буває, що й калюжки нема, а так щось мокреньке, неначе, звиняйте, віл покропив.
***
Стійте тікать! Чим же далі ви тікаєте, тим більше крові проллється! Та не тільки вашої, солдатської, а й материнської, й дитячої крові.
***
Людська душа молодецька сильніша за всяку танкетку! Була, єсть і буде!
***
Не з тієї пляшки наливаєте. П'єте ви, як бачу, жаль і скорботи. Марно п'єте. Це, хлопці, не ваші напої. Це напої бабські. А воїну треба напитися зараз кріпкої ненависті до ворога та презирства до смерті. Ото ваше вино.
***
Жаль підточує людину, мов та шашіль. Перемагають горді, а не жалісливі!
Більшість людей нашої країни та й усього світу песимісти або реалісти, але оптимістьв мало. Дуже мало людей вірять в диво та в те що все в них буде добре! Але це неправильно адже потрібно завжди сподіватись на краще . Надія помирає останньою !
Саме перше , що потрібно зробити щоб стати оптимістоп - це повірити , що добро завжди виграє , полюбити себе та інших . Адже без кохання життя сіра та будене...
А взагалі кожен в глубині душі оптимість, адже завжди сподіваєшся на краще . Просто потрібно розвинути у себе це відчуття і все буде добре !