Приезжает Пушкин ко мне в гости, я так обрадовался! Очень я хотел увидеть великого поэта, чтоб он мне прочитал свои стихи... Я всю жизнь мечтал об этой встрече! Читая его сказки, я будто в них участвую или наблюдаю со стороны-так он замечательно пишит. Пушкин-мой любимый поэт.
Жило-было чучело, оно любило , а что не известно ? И вот чтобы узнать что оно любило он позвал ворон , зайцев,лягушек-квакушек,и естественно жуков.
Вороны говорили что он любит красивую одежду и золотые брюки, а он отвечал что он это не любит. Он модно не одевается, он же чучело!!!
Зайцы говорили что он любит морковей суп. Но он это не любит! У него аллергия на морковку.
Лягушке говорили что он должен любить болото. Он же неряха!!! Но он не любил болото...
А жуки говорили что он любит свитер из паутины. Но он это не любил!!!
Так и осталась эта сказка загадкой...
«Він радів, що сьогодні таки проснувся вчасно, що не очікував ні на батька, ні на матір, а подався сам до річки, щоб порибалити» «...Юркові хотілося не йти, а бігти, не мовчати, а співати»· «Він демонстративно відвернувся, не бажаючи вступати з нею ні в які розмови... Спочатку Юркові подобалась її увага, але скоро та увага стала йому надокучати й заважати»· «Це я набрехав, щоб побачити, чи ти розумна...»· «Знову долинув крик сірої качки, але він нітрохи не схвилював Юрка»· «Він уявляв, як повезе каченят у місто, як показуватиме своїм товаришам, як вони заздритимуть. Він ішов і пританцьовував»· «Про себе Юрко погрожував Тосі якнайстрашніше, він, нарешті, пообіцяв собі розправитися з нею, щоб знала своє місце, щоб не лазила слідом за ним, не втручалася»· «Після того Юрко вже не товаришував із сільськими хлопцями. Чи то вони не приймали його до свого гурту, чи то, як казав Юрко, він не захотів більше з ними знатися. А коли батьки запитували, чому ж Тося не приходить, то відповідав, що дуже йому надокучила, і він її прогнав. Що, мовляв, од неї і слова живого не почуєш, а все дивиться й дивиться на тебе, розкривши рота».· «А поки їхав у машині, то тільки про неї й думав: він би покликав, але чи підійшла б вона? І, переживаючи болісний сором, був певен, що, мабуть, не підійшла б...»<span> Образ Тосі.</span>· «Вона, відчуваючи свою провину, зовсім тихо присіла неподалік. Тепер вона й сама була не рада, що прийшла, бо сподівалася на те, що Юрко стріне привітно, а він...»· «А вона, не зважившись повернутись і піти одразу, тепер деталі почувала себе ніяково й пригнічено. Її засмучувало й те, що Юрко нічого не зловив. Якби зловив, то почав би радуватись, і тоді вони б якось помирились».· «Вона з першого ж дня прив’язалась до нього, весь час намагалась бути в його товаристві, не спускала з нього очей».· «Випусти... бо вони повмирають без води».· «У її вухах стояв отой качин крик, довго ще стояв, навіть тоді, коли вони вийшли з лісу й через городи йшли до хати».· «Вона хотіла податися разом із Юрком, щоб слухати його розповіді про місто, про те, чого їй ніколи не випадало бачити. Коли вона була з Юрком, то здавалося, що на неї падає чарівніше світло його знань, що вона на якийсь час переселяється у той світ, що постає з його розповідей».· «Спочатку сиділа під своєю хатою й намагалася помітити, як сонячне проміння падає на землю… Потім з кленового полінця робила свистка, але всі вони свистали не так, як той, учорашній, який грав тоненьким, наче аж зеленим звуком. Притулялася до берези, що росла в їхньому подвір’ї, хотіла підслухати, про що вона шумить, але сьогодні чомусь береза крилася від неї, не бажала повідати своїх думок».· «Дуби співчутливо поглядали на неї, ніби хотіли допомогти. Тільки кущі перепиняли їй дорогу, тільки кущі шмагали по литках, ніби мстилися невідомо за що… спускала на воду й благала душею й очима».· «Вона сама ладна була стати тією качкою, сама ладна була попливти з ним, тільки якби, вони пливли… — Пливіть, рідні, пливіть, ненаглядні!.. Що то вона їх посилає на воду, а вони вже не пливуть».<span>· «І вона й справді появилась. Стала біля своєї хати й дивилась, як вони сідають у машину. Їй дуже кортіло підійти, але вона не наважувалась»</span>
Ответ:
От стихотворения Байрона повеяло грустью, пессимизмом и меланхолией.
Байрон тоскует по родным местам, где он жил в детстве, восхищался природой и был свободен душой. Он готов отдать полученные в жизни титул и всевозможные жизненные блага, чтобы вернуться на берег детства и окунуться в прошлое. Он вспоминает своих друзей детства, которые ему были значительно ближе людей, встретившихся ему в новой жизни на чужбине, и испытывает чувство одиночества. Байрон окружен случайными людьми, которые ему не близки душой. Встречи и праздники с ними он воспринимает как «пустой блеск« и «праздный шум», от которых он устал.
Последние строки особенно печальны, печальны тем, что Байрон не дорожит своей жизнью и готов даже умереть
, хотя мы знаем, что это стихотворение он написал в 20-летнем возрасте.