Кочевая культура состоит в том,что население не сидит на месте.Оно перемещается со своим имуществом и товарами для продажи.
Городская же культура является осёдлой.
В городе находится всё необходимое от рынка для сбыта товаров,до жилья в котором живут люди.
Доба «великого перелому» характеризувалася істотними, але неоднозначними підсумками в галузі культурного будівнцтва. 3 одного боку, були досягнуті вагомі позитивні результати у розвитку масової культури. 3 іншого — репресії сталінського керівництва поширювалися у першу чергу на найбільш освічену частину суспільства і тому істотно підірвали його культурний потенціал. Керівні працівники більшовицької парти, які теж в основному вийшли з інтелектуальної еліти, постраждали в ході репресій не менше, якщо не більше, ніж безпартійна частина спеціалістів. Під час внутріпартійної боротьби інтелектуали, починаючи від X. Раковського, здебільшого стали жертвою сталінських апаратників, які прийшли до влади в парти і державі.
Серед партапаратників переважало вкрай нігілістичне ставлення до культурних здобутків попередніх поколінь. Адже самі вони не могли їх осмислити й оцінити Найбільш разюче таке ставлення виявилося у холоднокровному винищенні старовинних храмів, які нібито заважали реконструкції міст, а також в активному розпродажу за валюту націоналізованої культурної спадщини.
Услід за Леніним апаратники сталінського типу повторювали, що кожній людині повинні бути доступні інтелектуальні багатства, нагромаджені людством протягом віків. Однак внаслідок ідеологізації культурного життя, яка дійшла до крайніх меж і найбільш потворних форм, за рамками дозволеного опинилися колосальні пласти із загальнолюдської культурної спадщини. Життя митців стало настільки зарегламентованим, що почало втрачати ознаки творчості. Відрізаність їх від здобутків зарубіжних майстрів теж боляче позначалася на культурному процесі.
Разом з тим зусилля партійно-державного апарату в галузі реалізації гасел культурної революції сприяли підвищенню загальноосвітнього рівня народних мас. Відтак зростали масштаби використання народних талантів, розширювалося коло людей, професійно зайнятих творенням культурних цінностей.
У розвитку масової культури ставився наголос на елементарній грамотності мас. Це було зрозуміло єдиний у дореволюційний час перепис населення 1897 р. показував, що в українських губерніях налічувалося тільки 27,9% письменних.
Величезні зусилля щодо ліквідації неписьменності, прикладені державою та суспільством у міжвоєнний період, не дали стовідсоткового результату і все-таки досягнуті показники були вагомими. Перепис населення 1939 р. зареєстрував в Україні 85,3% письменних у віці до 50 років.
Щоб не відтворювалося нове покоління неписьменних, загальноосвітня школа повинна була охопити навчанням усіх без винятку дітей. Впровадження всеобучу розпочалося з осені 1930 р. Одночасно розв'язувалися проблеми створення підручників, будівництва шкільних приміщень, підготовки вчительських кадрів. У 1932/33 навчальному році, як свідчать статистичні довідники, навчанням було охоплено 98% дітей віком до 10 років, а 95% випусників початкової школи продовжували вчитися далі. Проте ці дані суто формальні. Більшу частину цього навчального року в сільській місцевості лютував голодомор, в умовах якого годі було й говорити про навчальний процес.
У 1932 р. була запроваджена єдина структура загальноосвітньої школи, яка у незмінному вигляді збереглася до хрущовських реформ початкова (І— IV класи), неповна середня (І—VII класи) і середня (І—X класи). Стандартизація торкнулася й навчальних програм Учителі у викладі матеріалу повинні були дотримуватися тексту підручника. Еталоном для розробки шкільного курсу з історії у 1938 р. став сталінський короткий курс «Історії ВКП(б)».
Після 1934 р. збільшилося будівництво шкільних приміщень, що дало змогу ліквідувати навчання у третю зміну Середньою школою в середині 30-х рр. було вже охоплено до третини учнів.
Понад 80% дітей навчалося в українських школах. З 1938 р почалося згортання мережі шкіл
Спочатку власті майже не усвідомовели, що задовільне функціонування державних структур неможливе без спеціалістів. Вони спробували замінити тих, хто емігрував або був позбавлений роботи за спеціальністю через політичну недовіру «висуванцям» з робітничого класу і селянства. Зрозуміло, що серед «висуванців» знаходилося не так багато самородків, які без спеціальної підготовки задовільно справлялися з покладеними на них функціями. Тому з початку 30-х рр. зросли масштаби підготовки фахівців робітничо-селянського походження через робітфаки, технікуми і вузи.
Кількість вищих учбових закладів в Україні підвищилася з 19 у 1914/15 навчальному році до 129 у 1938/39 р. , а чисельність студентів у них — відповідно з 27 тис. до 124 тис. Отже, радянська Україна випередила за кількістю студентів Великобританію (50 тис.), Німеччину (70 тис. ), Францію (72 тис. ), Італію (75 тис. ) чи будь-яку іншу країну Західної Європи Вперше вузівськими центрами стали 28 міст республіки. По чотири вузи з'явилося у Вінниці, Полтаві, Сталіно (колишня Юзівка, тепер — Донецьк), по три — у Ворошиловграді (Луганську), Запоріжжі (Олександрівську), Житомирі, Кривому Розі, Миколаєві, Херсоні.
Вопрос)Великобритания напала на Россию в ходе спровоцированной её же дипломатами Крымской войны. Атакованы практически все приморские города на Чёрном и Азовском морях, Хельсинки, Петропавловск-Камчатский, а также Аландские и Соловецкие острова. Крепости Севастополь и Бормазунд взяты штурмом с суши, штурмовать хорошо укреплённый Кронштадт неоднократно подходивший к нему английский флот так и не решился. Это Крымская война, думаю ее описание даст ответ на твой
<span>ГУМАНИСТЫ. — Гуманистами называли себя представители светской интеллигенции эпохи Возрождения, социальной группы, вызванной к жизни развивавшимся в Европе с конца XIII века торговым капиталом. Г. были носителями идеологии нового буржуазного общества, к-рое они обслуживали в качестве ученых, публицистов, историков, чиновников, поэтов. Одной из своих основных задач Г. считали реабилитацию, "возрождение" классической культуры, вследствие чего вся эпоха получила название: "Эпоха Возрождения" (см. "Ренессанс"). Греческую и римскую культуры, достигшие своего высокого развития на почве денежного хозяйства, Г. противопоставляли феодальной культуре средних веков, к-рую они истолковывали как упадочную, варварскую. Античность была знаменем Г. , ее культура — всечеловеческой, образцовой, больше того — единственно возможной для них культурой; они не только разыскивали греческие и римские рукописи, не только совершали раскопки с целью обнаружения памятников античного искусства и быта, не только пропагандировали с университетских кафедр науку и поэзию древних, но также считали необходимым писать не на туземных языках, а на латинском, иногда даже на греческом. Многие Г. отказывались от своих имен и фамилий, взамен к-рых брали имена и фамилии античные (так немецкий Г. Шнитер стал называть себя Агрикола и т. п.) . Г. настолько сроднились с формами и символами античной культуры, что на современность они глядели сквозь призму этой последней. Так напр. гуманист Леонардо Бруно пишет по-гречески книгу о государственном и общественном устройстве Флоренции, причем флорентийская республика описывается терминами, взятыми из афинской политической и общественной жизни. Желая стать новыми греками или римлянами и презирая все средневековое, в том числе и вышедшие из средних веков новые национально-государственные образования, гуманисты не чувствуют себя связанными ни со своей нацией, ни со своей страной. Они космополиты и в теории и на практике. "Где хорошо, там и отечество" — провозглашали они, переходя из одной страны в другую, от одного покровителя к другому. Борясь за новое буржуазное мировоззрение, Г. восставали на средневековые способы познания, нашедшие свое выражение в схоластике (Рабле, Рейхлин — "Письма темных людей", Эразм Роттердамский и др.) ; представляя собой интеллигенцию светскую, враждебную и по своему духу и по своим интересам интеллигенции церковной, гуманисты высмеивали монахов и попов (Бокаччо — "Декамерон", Поджо — "Фацеции", "Письма темных людей" и др.) , противопоставляли аскетическому идеалу жизни — идеал жизни, построенной на здоровой чувственности (Лоренцо Валла — "О наслаждении", Рабле и др.) , они утверждали, что не знатность, но личная талантливость, способности делают человека достойным уважения и подлинно благородным (Поджо — "О дворянстве", Бруни — "Спор о дворянстве". С подобными мыслями мы встречаемся уже у Данте, который в "Пире" становится на точку зрения восходящей буржуазии, но затем отказывается от этого взгляда в своих позднейших произведениях) .</span>