Мати бажала Павлусю добра, тому на мою думку вона виховала його правильно. В тому, що вин вирис ледарем, вона не винна.
Мартин Боруля - головний герой комедії Карпенко-Карого "Мартин Боруля". Він був чиншовником, багатим шляхтичем. Марив дворянством. Був готовий зробити все, щоб стати дворянином.
<span>Хуха-Моховинка була лісовою,боровинкою Хухою.У старому бору спонвіку жив увесь її рід.Вона була наймолодшою серед Хух. Пухнаста, як мох, тільце врите довгою вовничкою, тільки мордочка, як садова квіточка, та лапки, рожеві зісподу, були голенькі.Колір вовнички мінявся від того, біля чого вона з’являлася. Моховинку дуже любили в родині, і -не тільки за те, що наймолодша, а й за те, що була добра, лагідна, слухняна і роботяща. Моховинка сама зробила собі хатинку між корінням великої сосни: позатуляла всі дірки та щілини сосновими галузками і м’яким зеленим мохом.</span>
Дитинство…. Таке солодке і бажане слово. Вимовиш його – і тебе миттю огортає тепло, безтурботність, радість. Лише там почуваєшся у повній безпеці. Чому? Тому що впевнений : зараз прилетить Фея, заколише повітря, спокій, полонить усе довкола…. Яке щастя бути дитиною!!!! Скажіть це першокласнику – одразу ж почуєте у відповідь : «Хочу подорослішати!! Не залежати ні від кого! Не ходити до школи!!!!!» Дарма. Так і хочеться крикнути : «Ні!! Не рости!! Не кам’яній душею і вигадкою!!!! Вір у Діда Мороза, Попелюшку і закоханого.. Принца! Не відчиняй скриньку з емблемою : серйозність!! Зачекай!» Щодня, наближаючись до виходу, волієш не йти туди.. Та чи можливо залишатись дитиною вічно?? Так. І це чудово для власних дітей, проте незрозуміло оточуючим. На жаль.. Адже цей скарб дається лише раз і втрачається назавжди.
Зі свого світу дитячої безтурботності я винесла флакончик із нектаром, еліксиром. Компоненти надзвичайно прості, але неймовірно важливі. Чотири краплі любові, крапля наївності, дві краплі радості, шість крапель добра, три краплі безхмарності, п’ять крапель віри. Загалом, отримала напій життя і сили.
<span>Крокуючи небозводом, дифузія забирає дещо із флакончика. Крапля любові розбризкується на недовіру, дві краплі добра випаровує оточуюча дійсність, три краплі віри зникає безслідно, дві краплі безхмарності осідає на долоні вітру. І, незважаючи ні на що, я люблю його, моє дитинство….</span>
<span>В одного чоловіка був кіт старий, що вже не здужав і мишей
ловити. От хазяїн його взяв та й вивіз у ліс, думає: «Нащо він мені здався,
тільки дурно буду годувати, — нехай краще в лісі ходить». Покинув його, а сам
поїхав.</span>
Коли це приходить до кота лисичка та й питає його:
— Що ти таке?
А він каже:
— Я — пан Коцький.
Лисичка й каже:
— Будь ти мені за чоловіка, а я тобі за жінку буду.
Він і згодився. Веде його лисичка до своєї хати, — так уже
йому годить: уловить де курочку, то сама не їсть, а йому принесе.
От якось зайчик побачив лисичку та й каже їй:
— Лисичко-сестричко, прийду я до тебе на досвітки.
А вона йому:
— Є у мене тепер пан Коцький, то він тебе розірве.
Заєць розказав за пана Коцького вовкові, ведмедеві, дикому
кабанові. Зійшлися вони докупи, стали думати, як би побачити пана Коцького, —
та й кажуть:
— А зготуймо обід!
І взялися міркувати, кому по що йти. Вовк каже:
— Я піду по м’ясо, щоб було що в борщ.
Дикий кабан каже:
— А я піду по буряки і картоплю.
Ведмідь:
— А я меду принесу на закуску.
Заєць:
— А я капусти.
От роздобули всього, почали обід варити. Як зварили, почали
радитись, кому йти кликати на обід пана Коцького.
Ведмідь каже:
— Я не підбіжу, як доведеться тікати.
Кабан:
— А я теж неповороткий.
Вовк:
— Я старий уже і трохи недобачаю.
Тільки зайчикові й приходиться. Прибіг заєць до лисиччиної
нори, коли це лисичка вибігає, дивиться, що зайчик стоїть на двох лапках біля
хати, та й питає його:
— А чого ти прийшов?
Він і каже:
— Просили вовк, ведмідь, дикий кабан, і я прошу, щоб ти
прийшла зі своїм паном Коцьким на обід.
А вона йому:
— Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо він вас розірве.
Прибігає зайчик назад та й хвалиться:
— Ховайтесь, казала лисичка, бо він як прийде, то розірве
нас.
Вони й почали ховатися: ведмідь лізе на дерево, вовк сідає
за кущем, кабан заривається у хмиз, а зайчик лізе в кущ.
Коли це веде лисичка свого пана Коцького. Доводить до столу,
а він побачив, що на столі м’яса багато, та й каже:
— Ма-у!.. Ма-у!.. Ма-у!..
А ті думають: «От вражого батька син, ще йому мало! Це він і
нас поїсть!»
Виліз пан Коцький на стіл та почав їсти, аж за ушима лящить.
А як наївсь, то так і простягсь на столі.
А кабан лежав близько столу в хмизі, та якось комар і вкусив
його за хвіст, а він так хвостом і крутнув; кіт же думав, що то миша, та туди,
та кабана за хвіст. Кабан як схопиться, та навтіки!
Пан Коцький злякався кабана, скочив на дерево та й подерся
туди, де ведмідь сидів.
Ведмідь як побачив, що кіт лізе до нього, почав вище лізти
по дереву, та до такого доліз, що й дерево не здержало — так він додолу впав —
гуп! — та просто на вовка, — мало не роздавив сердешного.
Як схопляться вони, як дременуть, то тільки видко. Заєць і
собі за ними — забіг не знать куди... А потім посходились та й кажуть:
<span>— Такий малий, а тільки-тільки нас усіх не поїв!</span>
