<span>Ответ: телевизор. Вопрос не про то, что загадал тюремщик, а про предмет,про кот.мужик сначала услышал от тюремщика(телевизор),а затем увидел дома. И если вчитаться в условие,то можно это понять.</span>
Как это было? Томирис (приблизительно 570—520 гг. до н. э.) — царица саков-массагетов, рассказ о войне с которой персидского царя Кира приводит Геродот («История» I 205—214). Томирис являлась потомком вождя скифов Ишпакая. Правнучка Мадия, внучка или дочь легендарного царя Сыпыра (Спаргапис). Примерно в 530—529 гг. до н. э. царь Мидии — Кир, покорив множество стран и получив титул «властитель Азии», отправился в поход на Великую степь. Наступление начал с Сырдарьи, примерно между Туркестаном и Отраром. Саками в то время правила вдова их царя — Томирис. Мужем Томирис являлся принц тиграхаудов Рустам, который тоже погиб в бою от рук Кира. Кир отправил посла к царице с предложением выйти за него замуж и объединить два народа в одно государство без всякого боя. На что сакская царица гордо ответила отказом. Первый бой завершился победой саков, которых возглавил сын Томирис — Спаргапис. По сакским обычаям, победа всегда обмывалась, воспользовавшись этим, персы подкинули ночью сакским войскам сильное вино, в результате чего сакские воины оказались опьянёнными. Этим воспользовался Кир, захватив в плен одну третью часть войска саков и сына царицы — Спаргаписа. В плену он покончил с собой. Так же героический погиб при этой битве легендарный богатырь Рустам, сын царя тиграхаудов Кавад, муж царицы Томирис. В решающей битве участвовали и женщины, девушки-саки, которые бросились с самой царицей в битву в последний решающий момент. Этот бой Геродот назвал «самым жестоким и великим». Кровавый бой завершился победой саков, где персы не ожидали увидеть на поле сражения мужественных женщин.
Великий Ґете вважав, що життя, прожите без користі, подібне до смерті. Подібної точки зору дотримувалася більшість геніїв XIX століття.
А що думали про зміст життя попередники Ґете, представники літературних кіл епохи Відродження? Адже вони стояли біля витоків нових уявлень про людину, нового погляду на навколишній світ.
Кожний із титанів Відродження зробив свій внесок у розвиток цієї епохи.
Величні образи Дон Кіхота і його зброєносця Санчо Панси втілили складні протиріччя іспанської дійсності ХVI—XVII століть, трагедію великої епохи Відродження в історії людства.
І Дон Кіхот, і Санчо Панса являють собою авторське розуміння людської сутності — благородної, прекрасної, внутрішньо вільної, гідної захоплення. Дон Кіхот і Санчо — представники різних суспільних верств. Але обидва вони вільні від зовнішніх авторитетів і заборон.
Дон Кіхот сміливо пориває зі своїм класом, зі звичним способом життя в ім’я великої мети служіння людству. Він сміливо береться захищати знедолених, бо розуміє, що Бог створив усіх людей вільними.
Навіть служіння уявній Дульсінеї, уособленням якої стала вульгарна Альдонса, для героя теж є частиною служіння людству.
Санчо Панса є своєрідним доповненням образу Дон Кіхота.
По-перше, він представник народу. По-друге, він їде за Дон Кіхотом не заради високої мети. У нього є сім’я, і якщо він не отримає від свого пана обіцяний острів, то, принаймні, заробить грошей.
Спільним для обох персонажів Сервантеса є почуття власної гідності. Ось як про це говорить Санчо: «Я хоч і злидень, але християнин чистокровний і нікому нічого не винний. І я мрію про острів, а інші мріють про дещо гірше, і все від людини залежить, виходить, якщо я людина, то можу стати папою, а не тільки губернатором острова».
Але Санчо Панса у своїй подорожі з Дон Кіхотом не забуває і про наживу: прихоплює дещо з речей похоронної процесії, забирає сідло з осла цирюльника.
Санчо реально дивиться на речі, розуміє дивакуватість свого господаря і підігрує йому. А іноді він і сам проймається вірою у нісенітниці. Так, Санчо вірить брехні священика, що Доротея є принцесою, й умовляє Дон Кіхота захистити її від велетня. Але Санчо — селянин, і його повсякчас тягне до землі і до сім’ї.
Навіть під час утопічного правління островом Санчо виявляє себе мудрою і некористолюбною людиною. Закони, які він видає, сповнені людяного ставлення до підлеглих.
Хоча мандрівний лицар живе ілюзіями, а його зброєносець реальними потребами, вони схожі ставленням до людей. Дон Кіхот і Санчо Пан-са співчувають не тільки односельцю мориску Рикоте і його доньці Ані Феліс, яких з іншими співвітчизниками виселяють з рідної землі. А сцена зустрічі з Рикоте розвінчує церковну брехню про нетерпимість між іспанцями і морисками. Можливо, не випадково Дон Кіхот вбачає у ченцях дияволів.
Наприкінці твору герої різняться і думками, і поведінкою. Дон Кіхот перестає бути активним там, де виявляє активність Санчо.
<span>Але протягом усього твору ми не перестаємо дивуватися великому гуманізму двох героїв і гуманістові-письменнику, який їх створив.</span>
